Гронський утримували плацдарм 409-я, 53-я і 375-я дивізії 25-го гвардійського корпусу, розташована на північному березі Дунаю 93-я дивізія (вона перебувала в резерві командувача армією) і наш правий сусід 24-й гвардійський корпус генерала Краузе.
Десь на початку лютого німецьке командування зробило перегрупування військ: протистоять нам 153-я піхотна, 8-а і 20-а танкові дивізії були замінені 44-й і 46-й піхотними дивізіями; крім того, в середині місяця з Західного фронту в район Сольдины були перекинуті 1-а танкова дивізія СС «Адольф Гітлер» і 12-я танкова дивізія СС «Гітлерюгенд».
Ні ми у себе в корпусі, ні в штабі армії не підозрювали про зосередження ворогом настільки великих сил. Тому могутній удар, зроблений німцями вранці 17 лютого по позиціях 24-го корпусу, був як грім з ясного неба. Ворог кинув проти 6-ї повітряно-десантної та 72-ї гвардійських дивізій одночасно 150 танків і одну піхотну дивізію. В 11 годин наші частини були змушені залишити місто Сольдины. Щоб зупинити просування німців у західному та південно-західному напрямках і прикрити правий фланг корпусу, я наказав командиру 409-ї дивізії генерала Гречаному швидко перекинути два батальйони піхоти, навчальну та розвідувальної роти на берег каналу Парижі і зайняти там оборону разом з 1241-м полком 375-ї дивізії. Гітлерівці, поступово витісняючи частини 24-го гвардійського корпусу, до вечора вийшли до каналу Парижі і почали робити спроби переправитися через нього. Це було надзвичайно небезпечно для нас, бо переправившись через канал, противник заходив до нас у тил і перерізав шляхи відходу.
Командувач армією наказав ввести в склад нашого корпусу свій резерв — 93-ю дивізію і розташувати її на правому фланзі оборони. В ніч на 18 лютого вона спільно з 6-ї та 72-ї дивізій повинна була нанести контрудар по наступавшему з півночі противнику і повернути втрачені позиції. На жаль, 93-я дивізія не змогла до призначеного терміну зосередитися на зазначеної в наказі позиції, і контрудар трьох дивізій нічого не дав. Мало того, в район, який раніше обіймав і залишений 93-ю дивізією у зв’язку з передислокацією, німці вночі переправили 284-й полк 96-ї піхотної дивізії. Цей полк вийшов до дороги Мужла — Паркань. Лівий фланг корпусу був підставлений під удар, виникла небезпека потрапити в оточення.
Я наказав командиру 53-ї дивізії полковнику Д. В. Васильєвському направити в село Ебед один батальйон і спільно з батальйоном 27-ї гвардійської танкової бригади знищити супротивника, просочившегося з південного берега Дунаю. Але ми запізнилися і в цьому випадку. Німці вже встигли переправити через річку 35 танків. Наші частини зуміли увірватися в село Ебед, але під тиском значно переважаючих сил ворога були змушені відразу ж залишити його. Так ми опинилися в скрутному становищі.
Моральна пригніченість, паніка — чужі для гвардійців поняття. Незважаючи на винятково складні умови, солдати і офіцери в цій сутичці проявили чудеса відваги і стійкості, вони не віддали без бою ні одного метра плацдарму. Імена багатьох героїв, що проявили себе в ці напружені дні, вписані золотими літерами в бойову історію 25-го гвардійського корпусу.
В цих важких, кровопролитних боях ми втратили чимало бойових соратників. Але ворог платив за це сторицею. Ось що, наприклад, розповідав захоплений у полон солдатів 46-ї дивізії: «Перед настанням у кожній роті дивізії було по п’ятдесят чоловік. За час боїв з ліквідації плацдарму в нашій п’ятій роті залишилося всього шістнадцять солдатів і офіцерів. З-за великих втрат п’ята і сьома роти були злиті в одну».
Як ми не старалися, нам не вдалося відстояти плацдарм на західному березі річки Грон. І піхотою і технікою гітлерівці втроє перевершували сили корпусу. Тому за наказом командувача армією ми були змушені відійти на лівий берег річки і зайняти там оборону. Вичавивши нас за Грон, німці заспокоїлися. Судячи по відомостях розвідки, вороже командування зняло з нашого ділянки танкові дивізії СС «Адольф Гітлер» і «Гітлерюгенд» і перекинуло їх до озера Балатон.
У чому ж полягала причина такого скаженого натиску гітлерівських військ, чому вони так завзято прагнули ліквідувати плацдарм? У ті дні, коли ще йшла війна, важко було відповісти на це питання. Мені принаймні цей контрудар здався лише безглуздою спалахом сліпої люті. Насправді. Війська Першого Білоруського фронту знаходяться всього лише в 60 кілометрах від Берліна, а вороже командування замість посилення оборони столиці рейху направляє до берегів далекої від кордонів Німеччини річки Грон зняті з Західного фронту добірні танкові з’єднання, організовує контрнаступ. Це якось не вкладалося в голові. Коли ж стало відомо, що після ліквідації Гронського плацдарму зробили свою справу танкові дивізії були перекинуті не до Берліну, а на озеро Балатон, що в цьому районі готується нове контрнаступ, сумніви в здравости розуму німецького командування ще більше посилилися. Причини таких дивних, на перший погляд, дій визначилися лише багато років потому, після вивчення документів німецького генерального штабу і опублікування мемуарів гітлерівських генералів.
Справа полягала в наступному.
Гітлер навіть навесні 1945 року все ще плекав надію на виникнення розбіжностей між Радянським Союзом і його союзниками Англією, Сполученими Штатами Америки і Францією, на розвал антигітлерівської коаліції. Тому він прагнув якомога довше затягнути війну. Знаючи, що на Східно-Німецької рівнині війська рейху не зможуть довго протистояти російським, він вирішив зосередити якомога більше сил в Австрії та Південній Німеччині. За словами колишнього начальника генерального штабу сухопутних сил генерала Гальдера, Гітлер сподівався відсидітися в горах, спираючись на досить значні сили (близько 100 дивізій, в тому числі 30 танкових і моторизованих), а потім, «коли східні і західні союзники вчепляться один одному в волосся, знову виступити на сцену в якості вирішальної сили або на худий кінець бажаного пособника» (Англії і США.— Р. С.) Сучасна війна — це війна моторів. Мотори потрібні і при відсидки в горах. А танки, автомашини мають потребу в пальному, в снарядах та інше. Австрія і Південна Німеччина — це великі індустріальні центри. Австрійська промисловість, наприклад, щомісяця поставляла вермахту 850 танків і бронемашин, понад 1000 знарядь. В австрійському районі Цистерсдорф щорічно видобувалося понад мільйон тонн нафти. Багаті були нафтою та околиці угорського озера Балатон. Саме ці міркування змушували Гітлера чіплятися за ці райони.
Угорська нафта поставлялася в Німеччину через Комарпо. Гронський плацдарм погрожував цього чехословацькому місту. Якщо ж і балатонським ділянку перейшов би в наші руки, то Німеччина залишилася б без пального.
Ця сумна перспектива постійно перебувала перед очима гітлерівського командування, і тому він вирішив вигнати радянські війська з західних берегів Грона і Дунаю. І могутній контрудар, нанесений по наших позиціях, був першим кроком у виконанні плану. Другим кроком повинно було з’явитися контрнаступ біля озера Балатон. Таким чином, посилення німецьким командуванням своїх сил в Угорщині пояснювалася трьома причинами. Перша причина — військово-стратегічна. Була зроблена спроба створити сильний оборонний район в Південній Німеччині і Австрії й утримати передню лінію цієї оборони — Задунайську Угорщину. Друга причина — економічна. Німеччині потрібно було б у що б то не стало зберегти угорську нафту. Третя причина — політична. Гітлер прагнув зупинити радянські війська, що діяли в напрямку Будапешт — Відень, дозволити Англії успішно завершити загарбницьку війну в Греції, дати їй зміцнитися на Балканському півострові, а потім зіштовхнути її з Радянським Союзом.
Перша частина цього плану — витіснення наших частин з Гронського плацдарму — була здійснена успішно. Однак при виконанні другої частини гітлерівці зазнали повну невдачу. Розгадавши наміри ворога, війська Третього і Другого Українських фронтів заздалегідь прийняли необхідні контрзаходи. Як і на Курській дузі, вони спочатку вимотали противника, перебуваючи в обороні, а потім самі перейшли в наступ. Це сталося в березні 1945 року.
25-й гвардійський корпус після місячної підготовки 18 березня знову форсував річку Грон і, громлячи фашистські частини, пішов вперед. У його нелегкій, але переможному марші по Чехословаччині та Австрії я не брав. До нових славних звершень корпус повів генерал-майор Федір Опанасович Осташенко.
В ніч на 9 травня радіо принесло довгоочікувану, безмірно радісну звістку; гітлерівська Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію. Гітлерівська військова машина, яка тримала в напрузі і страху стільки держав, машина, налаштована на завоювання і руйнування, нарешті була розбита. На землю прийшов мир, настала тиша, прекрасна, як вирує навколо весна.
Народи багатостраждальної планети святкували Перемогу, а подекуди ще продовжували гуркотіти гармати, продовжувала литися кров. Командувач німецької угрупованням «Центр» генерал Шернер аж до 14 травня продовжував безглузде кровопролиття. У ті дні, коли весь світ був буквально сп’янілий від великої Перемогою, частини 7-ї гвардійської армії все ще вели запеклі бої з недобитыми гітлерівцями.
Знаряддя і кулемети 25-го гвардійського корпусу замовкли лише в шість годин вечора 12 травня. І над чужоземними хуторами та селами, над луками з молодою соковитою травою, над швидкими дзвінкими гірськими річками, над лісами та квітучими садами грянуло могутнє «ура!» наших солдатів, що прийшли з берегів Волги в саме серце Європи.
Великий бойовий шлях пройшов 25-й гвардійський корпус. Від Білгорода до Праги 2990 кілометрів. І на цих кілометрах 3500 звільнених воїнами корпусу міст і сіл, на цих кілометрах тисячі і тисячі звитяг, могили прекрасних синів і дочок великої країни-переможниці. Ці кілометри — наш переможний марш, вони ж — свідки ганебного відступу ворога, його розгрому. Пройшла цей шлях 7-ї гвардійської армії, її славного 25-го корпусу Верховний Головнокомандувач у своїх наказах дев’ятнадцять разів оголошував подяки, в честь вояків цієї армії і корпусу в небі Москви неодноразово гриміли салюти.