Стояла чудова погода. Кругом було тихо, сонце світило і наш настрій після пережитих тривог і хвилювань значно покращився. Ми знали, що до старого кордону ще залишається невеликий ділянку естонської території.
Минаючи його з усіма пересторогами, ми побачили самотній будинок. Самого господаря вдома не виявилося. Він з перших днів війни пішов у Червону Армію, а його молода дружина, російська, залишилася з двома дітьми. Господиня зі сльозами на очах розповіла нам, що майже кожен день до неї приходить кайтселийтчик з автоматом, з білою пов’язкою на рукаві і загрожує розправитися з нею і її дітьми.
Розповідь господині змусив нас вжити необхідних заходів обережності. Ми виставили кілька засідок, щоб кінчити з цим посібником фашистів, але в той день він так і не з’явився. Господиня, нагодувала нас хлібом, картоплею і молоком, а коли настав вечір, ми сказали: «Прощай, Естонія! Ми ще повернемось!» і продовжили свій шлях на схід.
До кордону дійшли швидко. Прикордонні загорожі були тут у повному порядку, як ніби прикордонники зовсім нещодавно покинули свої пости. Спостережні вишки, просіки і доріжки, по яких ходили вартові. Правда, просіки і доріжки вже встигли зарости травою і дрібним чагарником.
Нам належало подолати дротяні загородження у шість рядів. У нас не було ніяких інструментів для різання дроту, і ми почали шукати, чи не порушена де лінія. Ми витратили на це багато часу, але марно.
Відхилятися на південь ми не стали, так як десь зовсім недалеко була чутна автоматна черга. Пішли на північ, але скрізь загородження було ціле.
Тоді ми вирішили самі прокласти собі дорогу. Ми збивали дріт прикладами гвинтівок, рвали руками з цвяхів, розсували і ставили підпори з гілок, в кров ранячи собі руки. Але все одно справа рухалася повільно.
Хтось запропонував підірвати загородження гранатами, їх у нас ще було по дві штуки на кожного, але це пропозицію ми відкинули. З одного боку, можна було привернути увагу гітлерівців, з іншого — гранати нам ще могли згодитися.
Пізно вночі, зовсім змучені, але задоволені, ми, нарешті, прорвалися і тут же, ледь перейшовши стару російсько-естонську кордон, повалилися спати, прямо на болоті. Йшов сильний дощ, але цього ніхто не помічав. У цю ніч, здається, спали навіть вартові.
На світанку я прокинувся. Над самою землею пливли свинцеві хмари. У передсвітанковій імлі вимальовувався дрібний чагарник і порослі мохом купини. Тепер, коли стало світліше, ми бачимо, що в якихось ста метрах загородження повністю зруйновано. А ми витратили стільки сил. Але тепер вже нічого не вдієш.
Наводимо себе в порядок, а потім орієнтуємося по компасу і беремо курс на схід. Йти довелося довго, але ось болото скінчилося, здалася путівець. На галявині видно кілька сараїв з сіном, значить, десь близько повинна бути село. Біля сараю робимо зупинку, і я посилаю сержанта Ярославцева з двома бійцями розвідати, чи далеко село і чи є в ній гітлерівці.
Через півгодини розвідка доповіла, що село зовсім поруч, називається вона Вовчий Острів, німців в ній немає. Про це повідомив хлопчина років десяти, спостереження підтвердило, що німців у селі дійсно немає. Але тим не менш увійшли ми в село з усіма пересторогами.
Жителі зустріли нас порівняно привітно, правда, дві молоді жінки при нашій появі майже в один голос затараторили: «Та що це ви до цих пір по лісах ходите. Війні скоро вже кінець. Ленінград узятий, Москва оточена, уряд давно на Далекому Сході!» Пам’ятаю, як нас вразило, що деякі радянські громадяни вірять геббельсівську пропаганду.
Я запитав цих словоохотливых жінок, де ж їхні чоловіки. Вони відповіли: «Так само, як і ви, десь бродять по лісах…» Ця відповідь вивів мене з себе.
Я розповів присутнім мешканцям села і про те, хто ми, звідки йдемо, який важкий шлях пройшли. Я показав жителям села 11 партійних і 60 комсомольських квитків, які належали тим, хто залишився лежати в естонській землі. Присутні слухали мене дуже уважно. Я розповів їм про героїзм захисників Талліна, про непохитну волю до перемоги всіх тих, хто пішов на кораблях захищати Ленінград, і, закликавши жителів не вірити геббельсівської пропаганди, присоромив тих двох жінок, які звели на своїх чоловіків наклеп.
Так пройшла моя перша політінформація серед жителів села Вовчий Острів. Село знаходилася в стороні від доріг, серед боліт, і німці тільки час від часу навідувалися сюди, щоб поживитися молоком, яйцями, курми, а тільки вчора гітлерівці вивезли ще й однорічну телицю. Тут же ми вперше дізналися, що фашисти зберегли суспільне господарство з тим, щоб вчорашній колгоспник працював тепер на Німеччину.