13 жовтня ввечері з КП полку повідомили комбатові, що німці вранці почнуть наступ майже на всьому фронті. Німці кричали з своїх окопів:
— Рус, завтра будеш буль-буль у Волзі.
Вони були так упевнені в перемозі, що відкрито кричали про своєму наступі. І навіть повідомили, що в нашому полку залишилося всього 82 людини.
Вранці почалася артпідготовка. Рівно о дев’ятій годині німці силами до двох полків автоматників і при підтримці 40 танків пішли в наступ. (Про кількість танків і піхоти я дізнався від комбата після бою.) Загуркотіли фашистські танки. Вони на ходу вели вогонь з гармат і кулеметів. Літаки великими партіями заходили на бомбардування наших тилів. Комбат був біля телефону і кричав у трубку:
— Дайте чоботи, чоботи зносив, пальці голі!
Але йому відповідали, що чоботи (тобто боєприпаси) потрібні не тільки йому…
На всій ділянці йшли важкі бої. Але все ж таки до нас пробралися два бронебойщика. Притягли протитанкову рушницю і кілька гранат. Дуже важко описати хід цього бою. Кругом стрілянина, свист куль і гуркіт. Німці застосовували розривні кулі. Ударяючись про руїни, кулі рвалися і видавали своєрідний звук клацання. Чути стогін і окремі вигуки.
Бійці автоматним і гвинтівковим вогнем відбивали атаку ворога. Я не міг доторкнутися до стовбура гвинтівки, так він розпалилося від безперервної стрільби. Навіть накладка не могла захистити руки від опіку.
Спалахи припинилися, ймовірно, я вбив кулеметника, бо незабаром до кулемета став пробиратися інший фріц. Я і за нього вистрілив, фріц впав і лежав нерухомо. Незабаром з – за рогу будинку здалися ще два німця. Знову натиснув на курок, і ще один фашист впав, але потім він перекинувся і поповз за будинок. Я зробив ще кілька пострілів, але промахнувся, сильно хвилювався. Незабаром до мене прийшов старший сержант Грібель. Він мені допоміг перебратися назад у підвал.
До середини дня 14 жовтня німці взяли кочегарку. Тільки одному червоноармійцеві Зайцеву вдалося вибратися з неї живим. Вночі комбат послав зв’язкового в КП полку з донесенням і, ймовірно, з проханням про підкріплення, так як приблизно години через два до нас прийшов чоловік десять автоматників, їх привів молодший лейтенант Карпов.
Автоматники принесли нам патрони, гранати і пляшки з горючою сумішшю. Ми відразу ж рушили відбивати кочегарку. З криками «ура!» кинулися в руїни котельні. Зав’язався бій, німці відступили.
Продовжували диміти два підбиті танки. На правому фланзі фашисти зайняли наші окопи, але бій тривав, правда, вже не з такою силою, яким він був на початку дня. Під вечір німці знову змусили нас піти з кочегарки фабрики-кухні. Праворуч нас обійшли німецькі автоматники. Зліва майже всі бійці загинули: тільки один хтось короткими перебіжками відходив до Волги. Наш лівий фланг виявився відкритим ворогові.
Комбат повідомив обстановку на КП полку. Майже одночасно зв’язок був перерваний. Комбат послав зв’язкового, але він був убитий. Пройти вже було неможливо. Ось так ми, що залишилися в живих кілька людей, що опинилися в підвалі фабрики-кухні. З наших колишніх курсантів залишалися тільки Бочкарьов Олексій і Сергій Кобелєв, а прізвищ решти не пам’ятаю.
Це були бійці з гурту молодшого лейтенанта Карпова. Серед нас були і поранені. Комбат поранений в ногу осколком гранати. Старшому сержанту Грибелю подряпало голову. Бутаков теж щось кульгав, я відчував наслідки контузії.