Лише до кінця лютого німці оговталися від поразки, зосередили сили і повели наступ на звільнений нашими військами Харків. Втративши при настанні багато живої сили і техніки, радянські війська не могли протистояти німцям і відходили з кровопролитними боями.
17 березня 1943 року Радянська Армія змушена була знову залишити Харків. Німці вели наступ на Білгород, розраховуючи оточити наші війська і взяти реванш за Сталінград.
Ставка Верховного Головнокомандування приймала всі заходи для зупинки ворога. До місця боїв перекидалися підкріплення — жива сила і техніка, боєприпаси та продовольство.
Так говориться в третьому томі «Історії Великої Вітчизняної війни». У нас тоді, зрозуміло, не могло бути такого широкого кругозору. Але і ми розуміли значення вузлової станції Валуйки. Вона грала ключову роль у постачанні Воронезького і Південно-Західного фронтів.
Ось на цю ділянку ще в лютому прибув 44-ий дивізіон і вступив у підпорядкування 3-ї танкової армії генерал-лейтенанта П. С. Рибалко.
Валуйки мають дві станції — пасажирське і сортувальну. Вони відстоять один від одного на три-чотири кілометри. А сам місто розташоване на горі в трьох кілометрах від пасажирської станції.
44-й дивізіон призначили охороняти станцію Валуйки-Сортувальна. Станція велика, всі її служби, включаючи депо, майстерні, склади, скупчилися овалом всередині шляхів. Наші бронепоїзди зайняли позиції на протилежних залізничних лініях.
Військові ешелони прибували щодня, накопичувалися, не встигаючи розвантажитися.
Одиничні або невеликі групи фашистських літаків налітали щодня, а то й кілька разів на день. Частенько навідувалася розвідувальна «рама». Після неї обов’язково дотримувалися масовані нальоти кількома десятками бомбардувальників.
Цілими днями ми були у бойовій готовності, майже не виходили з бронеплощадок. Вночі, як правило, чергувала половина команди, друга відпочивала. У нічні години великих нальотів не бувало, але один-два літаки кружляли безперервно, так що бронепаровозы завжди на парах.
Взагалі Валуйки — один з найважчих періодів бойових дій бронепоїздів.
Був початок березня. На станції, на шляхах, сніг розтанув, на полях ще лежав. Тому з повітря ми були добре помітні. Як-то бійці сиділи на дахах своїх броневагонов, гріючись на весняному сонечку. Підійшов майор Брін, зав’язався спільну розмову.
І раптом звичний, але завжди несподіваний крик:
— Повітря!
45 секунд — і все на своїх місцях, комісар — в бойовій рубці.
— Недарма чортова «рама» прилітала,— каже боєць Іван Котів, тримаючись за штурвал і готуючись по першій команді розгорнути орудийную вежу. В амбразуру видно, як ліворуч від бронепоїзда зімкнутим строєм навскоси до залізничного полотна йдуть одинадцять бомбардувальників. Лейтенант Сунців, командир нашої бронеплощадки, передає:
— Відкрити загороджувальний вогонь!
Літаки перебудовуються і входять в піке. Чуються перші розриви. В цей час командир гармати старший сержант Власов помітив в амбразуру другу групу ворожих літаків праворуч.
Перша група відбомбилась. Вежу розгорнули і встигли зустріти вогнем другу. Спалах, гуркіт, здригається бронеплощадка, знайомий дзвін стріляних гільз, попереду стовпи полум’я і диму.
— Літаки спереду! — кричить Сунців. — Знаряддя прямо в ціль!
Уздовж залізничної лінії в лоб летять десятка два «юнкерсів». Серед них на блакитному небі різко виділяється чорний силует величезного чотиримоторного бомбовоза. Ще ніколи мені не доводилося бачити такого чудовиська.
Лейтенант Сунців не бере трубку від вуха. В репродукторі чується голос командира бронепоїзда:
— Триматися, хлопці!
— Постараємося, — за всіх відповідає наш лейтенант.
І знову команди: «Орієнтир… приціл… люльку… огонь!»
Все небо перед насуваються літаками всіяне розривами снарядів наших бронепоїздів і сусідніх зенітних батарей. Звично, без суєти, бійці ставлять трубки на снарядах, подають їх заряджають зброю і методично ведуть вогонь.
— Хлопці, загорівся один! — радісно кричить навідник Лисов.
— Вітаю, — посміхається Сунців.
Гуркіт чути все ближче і ближче. Тепер бомби рвуться вже біля самого бронепоїзди. Земна твердь перетворилася в холодець, вагон підкидало і хитало, як лихий вантажівка на купині. Стояв нестерпний гуркіт.
Попереду горів товарний порожняк. По небу летіли клапті паперу, соломи, ганчірок, бляшані листи, уламки дощок. У всі щілини вривався пісок, але ми навчилися вчасно закривати очі. Жарко, душно так, що серце гупає, темно від кіптяви, пилу і диму, небо затягло, цілі не видно.
Нарешті, припинили вогонь. Поїзд рушив. Але гут з громом і дзвоном на вежу обрушилася зірваний дах товарного вагона. Ми з Патраковым вилазимо з люка, скидаємо листи. Кругом похмуро, видно тільки полум’я та посверкивающие повз іскри.
Бронепоїзд виїжджає за межі станції.
Чути гул нової групи літаків. Відновлюємо вогонь. Три літаки рухаються на нас в лоб. «Тримайся, хлопці!» Один пікірує. Поїзд прискорює хід. Бомби рвуться позаду. Пікірує другий бомбардувальник. Снаряди наших знарядь рвуться, здається, перед самим його гвинтом.
— Давай, давай! — хрипко кричить лейтенант.
Ми і самі прискорюємо темп: гільза не встигає впасти, а вже інший снаряд у стовбурі. Третій літак пішов, але хитнувся, випростався, відвалив в сторону — бомби загуркотіли в ельнике. Мабуть, підбили. Ще один йде по другому заходу. Цього вдається все-таки дістати бронепоїзд.
Гримнуло так, що бронеплощадку підкинуло ніби брезентову намет, нас труснуло, як зерна в решеті. Мене жбурнуло головою об стінку, на деякий час я втратив свідомість. Отямився — тиша. Виплюну свій кров і пісок. Голова розколюється від болю у вухах передзвін. Від смороду нема чим дихати. Руки в крові, з носа тече кров, перед очима туман.
— Тебе танкистский шолом врятував, — каже мені військовий фельдшер Вобліков.
Бронепоїзд стоїть. Я дещо як виходжу на свіже повітря. Літаки пішли, гармати мовчать. Кіптява і сморід трохи розсіюються. Багряне сонце то проглянет, то знову заволікається димом згарищ. Машиністи Олександр Козлов Петро Санаєв вже постукують своїми довгими молотками — оглядають ходову частину.
З «Котовського» підійшов зв’язківець Іван Мизев, повідомив, що там теж є поранені і контужені.
Залізничні лінії з обох сторін поїзда пошкоджені. З’явився технік-лейтенант Рибалок — почалося відновлення шляху і підйом збитих з рейок бронеплощадок.
Цей наліт був особливо потужним. Німці намагалися у що б то не стало стерти Валуйки з лиця землі. Бомбили обидві станції — і товарну, і пасажирські.