Зимовими довгими ночами, минувши лінію бойового ров’я, наші відважні розвідники проникали в розташування ворога. Вогневі точки, мінні поля, нові частини противника — безліч питань цікавило нас. Розвідники повинні приносити відповіді на них.
Рідко вони поверталися без «язика». А часом піднімали в стані ворога справжню метушню.
Ось, наприклад, така картина. Десь за передньою лінією, досить далеко від неї, — бліндаж. Крізь двері просочуються звуки фривольною пісеньки. Це якийсь фріц, хватив української горілки або «рус шнапсу», наярює на губній гармошці. Біля входу — годинний. Мерзлякувато щулячись, він підтанцьовує в такт музиці. Наші хлопці підповзають ззаду. Удар по голові, кляп у рот і назад до передньої лінії.
А гармошка всі наярює — весело, безтурботно. Розвідникам тільки того і треба. Дочекавшись, коли «мова» опиниться в безпеці, скажімо, метрів за чотириста-п’ятсот від бліндажа, група прикриття метає у двері гранати. Лунають вибухи, взметается полум’я. І відразу переполох. Починається ошаліла стрілянина з усіх найближчих вогневих точок. Однак все це вже даремно. Як кажуть, після бійки кулаками не махають.
У корпусі прославився безстрашністю і спритністю розвідник Іван Гайдукович. Величезного росту — справжній богатир — сильний як біловезький ведмідь, він не відав страху і з кожної вилазки в тил ворога повертався з цінними відомостями. І зараз, у дні оборони, він вже встиг побувати кілька разів в розташуванні противника. Але одного разу йому не довелося самому доповідати про результати розвідки.
В ту ніч Іван Гайдукович, відправившись у складі розвідгрупи на чергове завдання, лежав у парі з рядовим Голубковим в засідці поблизу дороги.
Мороз проймав до кісток. І як на зло — ні одного гітлерівця.
— Може, повернемося? — несміливо запропонував Голубков. — У таку холодину фріца на аркані не витягнеш з тепла…
— Потерпи, дочекаємося.
Ніч була вже на межі, коли здалеку почувся скрип снігу. Ще трохи терпіння, і показалася група гітлерівців. Вони йшли строєм, супроводжуючи сани з конем. Ось група порівнялася з розвідниками. Гайдукович підвівся на лікті й одну за одною кинув дві гранати. Гітлерівці розсипалися. Пишучи з автомата, він у два стрибки підскочив до підводі, заліг за нею і став ритися в акуратно покладених речі. В руки попалася папки з якимись документами. Кинувши її Голубкова, він наказав бігти до основних сил розвідгрупи. А сам залишився прикривати товариша.
Тим часом гітлерівці схаменулися і, бачачи, що нападників всього двоє, почали тіснити їх, обходячи з обох сторін.
— Рус, сдавайсь!
— Росіяни не здаються! — кричить Гайдукович.
Розвідники відбивалися короткими чергами і гранатами. Одну кулю отримав Гайдукович, другу… четверту. Могутній чоловік, він все ж знайшов у собі сили привстать і з криком «брешете, гади, не візьмете!» кинути у ворогів останню гранату.
Основна група розвідників знаходилася неподалік. Почувши шум сутички, вона кинулася на допомогу. Гітлерівці відступили, залишивши на снігу безліч трупів.
Розвідники з стікаючи кров’ю товаришами на руках рушили в зворотний шлях. По дорозі Гайдукович відкрив очі, тихо посміхнувся своєю ясною, доброю посмішкою:
— Ну як, хлопці, порядок?
— Порядок, Ваня, — відповів рядовий Мордвинов і витер рукавицею зрадницькі сльози, які переповнили очі.
Гайдукович задоволено зітхнув і затих навіки на руках бойових друзів.
Вранці його поховали на вершині пагорба, неподалік села Калмыковки.
