У той ранок у Канфаре було незвично порожньо. Цілу ніч вив буря, і навіть кормившиеся біля кораблів, зневірившись отримати роботу, розбрелися хто куди. Лише один страж, проклинаючи негоду, змушений був залишитися в продувається всіма вітрами гавані. Він і зустрів подплывшую до молу гаулу і підхопив кинутий йому з борту канат. Спритно накинувши петлю на кам’яний стовпчик і міцно затягнувши її, вартовий повернувся спиною до моря, дістав з-під поли гіматія коржик і почав її жувати.
Сходнями, балансуючи руками, спускався чоловік в розвівається плащі. Судячи по крою та розфарбування шати, чужинець був финикийцем, але зовні нічим не відрізнявся від елліна: білолицею, світловолосий, високого зросту. Спустившись на землю, незнайомець торкнувся її рукою і пробурмотів якісь слова, мабуть, молитву богам.
Обійшовши варта і окинувши його поглядом, він промовив по-еллінському з помітним акцентом:
— Ну і справи! Від Карфагена до Сіракуз тяглися четверо діб на веслах. За мисом Малєй підхопив Лівієць і поніс на північ. Це, звичайно, не Кос.
— Ти в Піреї! — промовив страж, продовжуючи жувати.
— Ось бачиш! І я знову не можу зустрітися з Гіппократом.
— Ти захворів?
— Ні. Я сам лікар, або, як називаєте ви, елліни, асклепіад. Але у нас бог-цілитель не Асклепій, а Резеф.
Праворуч, через накритою грубим полотном купи піфосів і амфор, до стрибає на хвилях корабля втік хто-то в короткому хітоні. Вітер роздував його сиві патли. Зупинившись в декількох кроках від вартового і повернувшегося до нього обличчям чужинця, він притиснув руки до грудей і з гідністю вклонився.
— Слава богам-рятівникам! — промовив він скоромовкою.— Я хвилювався вже вчора, як тільки подув Борей. Всю ніч не спав і задрімав до ранку. Ось і запізнився…
— Ти нас чекав?! — здивовано протягнув чужинець.— Але ж ми тут випадково, ми пливли в Мілет…
— Мені все одно, куди ви пливете і звідки родом. Я чекаю всіх, хто в морі, і молюся за них богам. Мене тут усі знають. Я господар цієї гавані.
Божевільний старий
Зірвавши з шиї рваний чорний шарф і розмахуючи ним, він продовжив:
— Місяць я носив траур за пентере, розбилася на каменях біля Сунія. Тепер я його знімаю. Яке щастя! Ви уникли цієї долі.
Раптово він повернув голову. Очі його кольору синьки заповнилися слізьми:
— Дивіться! — вигукнув він.— Це мій корабель! Як же його кидає! Боги! Врятуйте його!
— У тебе є ще й корабель! — промимрив чужинець.
Але сивочолий не відповів. Він цілком був захоплений новим видовищем. Витягнувши худу, зарослу волоссям шию, він дивився, як корабель бореться з хвилями. Вираз захоплення на його обличчі чергувалося з переляком і відчаєм. Здавалося, у нього в житті нічого не залишилося, крім цього корабля, і, приключись з ним біда, він з горя кинеться в море.
Хвилювання передалося карфагенянину. Він також забув про все і до різі в очах стежив за сутичкою корабля зі стихією. І тільки коли судно сховалося за мисом, чужинець озирнувся. Дивний чоловік зник. Спльовуючи крізь зуби, вартовий сказав:
— Тепер його не наздоженеш. Бігає швидше від зайця. І звідки в нього така спритність?! Помчав до нашої старої гавані, до Фалера. Йому треба зустріти корабель.
— І що в цьому дивного? — промовив незнайомець.— Чоловік радіє, що врятувався його корабель.
— «Корабель»! — розреготався страж.— Так на ньому нічого свого немає. Навіть хітон з чужого плеча.
— Значить, він не власник гавані?
Звичайно немає. Господарем гавані Піреї прозвали його жартома. Адже він зустрічає всі кораблі, і вітає їх прибуття, і відправляє в плавання, і молиться за них богам. Тут до нього звикли. Хто нагодує, а хто і вина піднесе. Хоча він і розумом скресла, але гордий. Сам ніколи не попросить, а якщо бере милостиню, немов би послугу робить…
— А як його звуть?
Страж знизав плечима й подався у бік купи амфор.
Чужинець сів на кам’яний стовпчик. Між бровами у нього з’явилася складка — слід роздуми. Йому не раз доводилося бачити в Карфагені подібних хворих, яких вважають одержимими добрими або злими духами. До них благоговійно прислухаються, то їх виганяють з міста або вбивають. Гіппократ першим дав опис тимчасового божевілля, назвавши його «священною хворобою» і показавши, що нічого святого в ній немає. Але ж і він не вказав, як цю хворобу можна вилікувати і чи взагалі існує можливість допомогти таким нещасним. Найголовніше, встановити причину захворювання, яким би воно не було.
Нікому не відомо, як звати цього «господаря гавані». Ніхто не цікавиться, звідки він родом. А адже це міг бути чужинець, занесений в Аттику з Єгипту, Фінікії, Італії. Ось і мене дитиною знайшли на березі і виховали чужі люди. І я нічого не знаю про себе, крім того, що розбився корабель належав якомусь Трассилу. Може бути, мій батько так само десь бродить, як «господар гавані»?
Пошкодження, завдані гауле бурею, виявилися більш серйозними, ніж це можна було думати в перші миті. Довелося затриматися на півмісяця. Поки була доставлена нова щогла і поставлена натомість тріснутою, поки латали вітрила і замінювали весла, Малх не без задоволення знайомився з Пиреем, про який він і раніше знав, як про самому великому порту кола земель. Але йому не було відомо про перебудову Пірея, здійсненої за планом архітектора Гипподама. Вулиці були побудовані немов по лінійці, а на перетині двох головних вулиць виникла обрамлена колонами портиків чудова площа торгового міста — агора Гипподама, як її називали пірейці. Кого тут тільки не зустрінеш! І пахне кінським потом скіфа в шкіряних штанях, і білолицього черноглазого перса в одязі до п’ят, і темношкірого толстогубого мешканця боліт, звідки випливає годувальник Єгипту Ніл. І які тільки товари не були виставлені приїжджими купцями на продаж! З Геллеспонту макрель і солена риба. Із Сіракуз свинячі окости і сир. З Єгипту вітрила і папірус. З Палестини пахощі. З Італії світильники і начиння етруської роботи. З Карфагена червоне дерево і строкаті подушки. З Родосу — сушені фіги. З Лідії — оголені красуні. Шерсть з Мілета. Зброя з Арголіди. Коні з Фессалії.
Краса античного міста
Між довгими стінами, що з’єднують Пірей з Афінами, Малх пройшов до серця Аттики, місту, краса храмів якого не має суперниць. Такої великої кількості чудових статуй і картин немає ніде в світі.
Все це достаток і багатство витіснили з пам’яті Малха взволновавшую його зустріч в Канфаре. Але випадок знову зіштовхнув його з божевільним. Це було пізно ввечері, коли він, повний вражень, повертався з Афін. Божевільний брів по середині вулиці. Його довгі ноги запліталися. Малх притиснувся до стіни. Йому захотілося залишитися непоміченим. Але ця пересторога була зайвою. Божевільний все одно б його не помітив і не дізнався. Його погляд був спрямований до моря. Воно було пустельним. Різко повернувшись, божевільний рушив у зворотному напрямку і, пройшовши поруч з Малхом, звернув до вулиці, що веде до храму Артеміди.
Сусід без праці здогадався, що мова йде про якомусь корабельній аварії і що чужинець спеціально з’явився за «господарем гавані», щоб повести його туди, де сталося нещастя. Він пішов за ним слідом. Але вітер дув з такою силою, що легко охолодив його лыбопытство і змусив повернутися з півдороги. Ранок сусід дізнався, що ніякого корабельної аварії в затоці не було. Це його здивувало. І на цю, і на наступну ніч «господар гавані» до себе не повертався. Цього раніше не бувало.
Незабаром таємниця розкрилася. Вночі гаула знялася з якоря. Пірей залишився без «господаря». Про те, як це сталося, міг розповісти лише один страж, той самий, що був свідком зустрічі чужоземця з міським божевільним. Ось що розповів страж:
— Час був пізній. У гавані нікого. Бачу, вони йдуть. Зупинилися біля амфор. Фінікієць дав «хазяїну» напитися. Той випив. Походив трохи. А потім — голова набік. Заснув. Фінікієць покрутився навколо людини, потім підняв його і поніс у Фалер, до тих уламків, які скуповував. Поклав його біля самого моря, накрила своїм гіматія і чекає. А чого чекає? Вітряно. Море розгулялося. Інший б його куди-небудь далі відніс від вітру. Це я тоді подумав. А дивитися на них було цікаво, як у театрі. «Господар гавані» спить, а фінікієць ходить навколо нього. Хвилюється. Ще не развиднелось, як «господар» прокинувся. Підняв голову. А фінікієць бурмоче, куди показує, що ніби втратив. Раптом «господар» як закричить на всю горлянку. Кожне слово чути: «Віддай мого сина, Трассил. Я тобі казав, що не треба було плисти…» І тут фінікієць як закричить: «Батько мій! Обійми мене! Я твій хлопчик!»
І тут же він його на свою гаулу потягнув. Тієї ж ночі вони попливли. І порожньо у нас стало. Кораблі приходять і йдуть. А ні, щоб їх хто-небудь без діла зустрів, без користі. Від чистого серця. Ніхто не чекає, не хвилюється. Всяк про себе і добре своєму печеться. А у нього, «господаря» нашого, за всіх серце боліло. І ніякий він не божевільний. Просто душевний. В інших місцях таких людей не бачили. А у нас жив — не цінували. Ось і відвезли.