У перших числах липня наш полк був піднятий по тривозі. Було наказано приховано зосередитися на нових рубежах під Червоним Променем.
Приблизно опівночі батальйон досяг заданого пункту, і нам дозволили трохи відпочити. Але вже в чотири ранку прибіг вістовий і приніс наказ терміново з’явитися на командний пункт полку, до Степанцову, який напередодні був призначений виконуючим обов’язки командира полку. Тут зібралася велика група офіцерів. Старший лейтенант Степанцов приступив до віддачі бойового наказу на наступ.
До п’ятої ранку мій взвод зайняв вихідний рубіж. Ранковий туман трохи розсіявся, і стали видні обриси висоти, яку нам належало взяти. Почалася нетривала артилерійська підготовка, і після її закінчення ми пішли в атаку.
Німці відкрили сильний вогонь з автоматів, кулеметів, мінометів, снарядів. Приблизно через годину після початку наступу на нашому правому фланзі почувся гул моторів фашистських танків. Не знаю, скільки їх було, але невдовзі під натиском двох наших «КВ» вони відповзли на свої позиції.
З’явилися перші поранені й убиті. Як зараз, пам’ятаю хлопчика років сімнадцяти з України, чотового кулеметника за прізвищем Рула. Його бій, перший і останній, тривав не більш півгодини: він був важко поранений, і я наказав віднести його в тил. Близько дев’ятої ранку над нашими позиціями з’явилися «юнкерси». Вони пікірували ланками: один бомбить невеликими протипіхотними мінами, другою поливає з великокаліберного кулемета. І карусель починається спочатку.
Коли круговерть пройшла рази три-чотири, я вже розібрався в нехитрої тактиці фашистських льотчиків: ланка здійснює два-три заходи і поступається місцем наступний.
До полудня взвод досяг невеликої балки, де я вирішив тимчасово закріпитися і перепочити. Втрати були великими, до половини особового складу. Ніч пройшла порівняно спокійно, але близько чотирьох годин ранку нам наказали залишити займані позиції і рухатися в напрямку села Ребрикова. Замість настання ми вели ар’єргардні бої, щоб, як сказав старший лейтенант Степанцов, «дати можливість військам Південного фронту закріпитися на нових оборонних рубежах». Дві доби йшли важкі бої у Ребрикова. На третій день під лютим німецьким натиском село було залишене нами і почався новий перехід — до Ростова.
У 1942 році перевага німецької авіації було ще значним, і тому пересувалися в основному вночі. Марш починався, як правило, близько сьомої вечора, а закінчувався до восьмої ранку наступного дня. Рухатися днем категорично заборонялося: тут же з’являвся німецький розвідувальний літак «Фокке Вульф-189», або, як його називали за двухфюзеляжную конструкцію, — «рама». Прилетіла «рама» — через півгодини чекай «юнкерсів»-пикировщиков.
Я неодноразово говорив про це бійцям і навіть забороняв їм пити після їжі. Але не дарма кажуть, що немає нічого простіше, ніж давати добрі поради. Спека неймовірна, навколо безводні донські степи. Одного разу, не витримавши, відстав від підрозділу, постукав у придорожній додому і попросив у господині води. Добряче напившись, наздогнав взвод.
Хвилин через двадцять почалися мої муки. Фляга була порожня, а просити води у бійців означало себе повністю дискредитувати. Не витримавши, припав до першій-ліпшій калюжі, вельми замшелой на вигляд. За цим заняттям мене застав начальник штабу полку майор Митропольський. Наказавши негайно піднятися, сказав: — Як вам не соромно, лейтенант!
Все обійшлося, хоча він мав право покарати мене.
Взагалі кажучи, організм, мабуть, у змозі пристосуватися до найнеймовірнішим умов. Але до одного ми так і не звикли. Це до маршу в досвітні годинники. Говорю за себе одного, але, по-моєму, в цей час вся колона рухалася на підсвідомості. У нас виробилося вміння спати на ходу, і тільки поштовх йде поруч або падіння здатні були ненадовго розбудити. Вдень виспатися не вдавалося: або бій, або бдіння в нашвидку виритих окопах.
У двадцятих числах липня наш батальйон вийшов у передмістя Ростова. Знову перед моїм зором постали Будьонівський та Ворошиловський проспекти з їх потужними фортифікаційними спорудами. Було дуже багато техніки, людей. Я вважав, що нам належить довга оборона.
Але, на мій подив, здається, 23 липня вийшов наказ відійти за Дон. Зробити це було не просто. Фашисти вдень і вночі бомбили єдину переправу через річку. Картина виглядала моторошно, особливо вночі на тлі суцільного заграви пожеж.
Бомбардування йшла безперервно, але все-таки нам вдалося переправити на лівий берег значна кількість бойової техніки. 23-го весь наш батальйон перебував на лівобережжі. А переправа тривала— на човнах, плотах, підручних засобах, а то й просто вплав. Моєму взводу пощастило: ми роздобули човни і переправилися без втрат.
Особливо важко в ці дні доводилося саперам. Годі було полічити, скільки разів за ці дні вони відновлювали спалену, разбомбленную, знесену плином переправу. Не можу сказати, що у всьому цьому вогняному дійстві правила свій бал паніка, але нервозність, неорганізованість, суперечливість у вступників командах безсумнівно були присутні.
Багато чого залишалося незрозумілим у ті дні: хоча ми знали, що німецький наступ, розпочате місяць тому, було надзвичайно потужним, здача Ростова здавалася невиправданою. Звичайно, в ті дні, розташовуючи даними на рівні командира взводу, просто неможливо було зробити правильні висновки про причини того, що сталося.
У 1941 році ще було куди відступати. У 42-му відступати було нікуди. Останніми рубежами були Волга Кавказ. 28 липня з’явився відомий наказ «Ні кроку назад!».