На 12-й заставі 92-го прикордонного загону служив Андрій Михайлович Колупаєв. Він згадує: «У ранній досвітній час 22 червня 1941 року нічні наряди і дозори помітили дивне явище: на небі з заходу з’явилася темна смуга, яка наближалася до нашого кордону. На перший погляд здавалося, що це йде хмара. Але незабаром було видно безліч вогників, блискучих і рухаються в темній смузі.
А ще через кілька секунд стало зрозуміло: на небі — сотні літаків. Вони пролетіли над прикордонною заставою і рушили далі на схід.
По всій прикордонній смузі нашої застави лунали вибухи. Сотні ворожих гармат і мінометів сіяли смерть і руйнування.
За сигналом тривоги особовий склад зайняв вогневі позиції. Ворожа піхота кинулася в атаку. Ми зустріли вогнем фашистів з ручних, станкових кулеметів і автоматів. У першій же атаці близько трьохсот гітлерівців залишилося лежати на дні річки Сан. До нас на допомогу зі взводом бійців прибув політрук В. І. Жомов.
Оглянувши переправу і не виявивши прикордонників, німецькі розвідники подали сигнал. Більше ста ворожих автоматників кинулися до переправи і напоролися на влучні кулеметні і винтовочные постріли. Покидавши убитих і поранених, вони бігли.
За нашими окопах вдарили мінометні батареї. А коли вогонь затих, кинувся в атаку батальйон гітлерівців. «Рус, здавайся!» — горлали вони.
— «Глушині їх, товариші!» — скомандував В. І. Жомов, коли перед окопами здалися ворожі ланцюга.І у фашистів полетіли гранати».
«Такі атаки повторювалися кілька разів, і всі вони були відбиті,— продовжує свою розповідь А. М. Колупаєв.— Гітлерівці пішли в обхід. Перервався зв’язок з погранотрядом і комендатурою. Залога була блокована. Ми організували кругову оборону і зустріли ворога вогнем з наявного у нас зброї.
Але, незважаючи на це, фашистам вдалося прорватися на подвір’я застави. Тоді ми з вікон закидали їх гранатами, і атака захлинулася. Так гітлерівцям знову не вдалося захопити заставу.
Але після артпідготовки фашисти знову піднялися в атаку. В її відображенні брали участь всі залишилися в живих прикордонники, навіть поранені. І на цей раз ворогові не вдалося досягти успіху.
Неабияк пошарпаний фашистський батальйон повернув на захід. До застави підійшли тоді спеціальні німецькі частини. У нас скінчилися вода, індивідуальні пакети. Начальник застави вирішив оборонятися тут, поки вистачить патронів.
Наші ряди все танули. Начальник застави послав двох прикордонників для зв’язку з командуванням загону, щоб вони передали прохання надіслати боєприпаси, підкріплення, вивезти поранених. Але допомога не прийшла. Мабуть, послані за нею наші товариші загинули.
На третій день біля руїн застави зупинилися гітлерівський генерал і два офіцери, які під’їхали сюди на автомашині, супроводжуваної мотоциклістами. Начальник застави наказав мені і єфрей тору Єрмоленко знищити їх. Ми вийшли з бетонованого підвалу застави. Підібравшись до фашистів, я гранатами підірвав генерала і офіцерів. А Єрмоленко убив з автомата солдатів, що стояли біля мотоциклів. Що залишилися в живих кілька гітлерівців втекли…
Розлючені фашисти почали обстріл застави термитными снарядами. Піднялася німецька піхота, стала наступати з трьох сторін. В тил комендатури по шосе Родымно — Краковець вийшли танки. Ми опинилися у ворожому кільці.
В цей час до нас якимось дивом пробрався зв’язковий із загону і передав наказ відходити в район Дрогобича.
Начальник застави прийняв рішення організувати дві групи: одну — для евакуації поранених, дружин і дітей офіцерів, іншу, куди увійшов і я,— для прикриття відходу.
Було спекотне бій. В ньому з 24 прикордонників нас в живих залишилося тільки 7».
Після демобілізації з лав Радянської Армії Андрій Михайлович Колупаєв працював на Іжевському металургійному заводі, а потім протягом п’яти років на комсомольській і партійній роботі.