— Ваш намір створити в районі підпільну організацію похвально. — Михайло Матвійович поклав руку мені на плече. — Можете розраховувати на мою допомогу.
Так ми познайомилися з Михайлом Матвеевичем Носко, старим комуністом, про який ще в Мінську розповідав мені батько Володі Омельянюк. Під час громадянської війни він був бійцем Червоної Армії, в роки мирного будівництва працював у партійних і радянських органах. Він дуже допоміг нам в організації підпільної роботи в умовах німецької окупації в Дзержинську.
На прощання він назвав людей, з якими порадив зустрітися. Серед них був комуніст Володимир Чупецкий. До війни він працював начальником районного дорожнього відділу, а з приходом фашистів став шевцювати. Люди приносили йому лагодити взуття, це було дуже зручно для зв’язків.
Незабаром ми прийшли до думки: проникнути в установи окупантів, щоб мати там свої очі і вуха.
— Комусь треба влаштуватися в управу, — запропонував я на одному із засідань групи. — Більше всього шансів у Георгія. Він землевпорядник, а німцям такі фахівці потрібні — збираються колгоспну землю ділити.
— Не завадило б мати свою людину і на біржі праці, — зауважив Жуковець.
— Там складаються списки молоді для відправки в Німеччину. Мабуть, треба спробувати Павлу.
— Думаєш, легко потрапити туди?
— Ти вчитель, тебе можуть взяти.
Хтось пожартував:
— Скажете, що ми, радянські інтелігенти, мали бажання послужити рейху.
— Вам жарти, а людям не поясниш, чому пішов в управу. Свої ж зненавидять, — не здавався Павло. Але, подумавши, погодився. — Гаразд, спробуємо!
Потрапити на роботу в управу виявилося не просто. Окупанти не довіряли молодим фахівцям, які виросли в радянський час, більше орієнтувалися на тих, хто пам’ятав царя-батюшку.
Одного з наших товаришів, Павлу Шатилло, довелося просити свого вітчима Лемпке, німця за національністю, який працював перекладачем у торговому суспільстві, скласти протекцію. Але і після цього начальник управи Дмитрієв вчинив хлопцям допит: «Чому хочете працювати в управі? Звідки родом? Що робили до війни? Де родичі? Є серед них комуністи?»
За нашою порадою працювати в управу пішов також Михайло Горленко. До війни він був головним агрономом райзо Плещеницкого району, тепер жив у родичів в Макавчицах. Ми познайомилися з ним через нашого підпільника Володимира Колечица, який вже влаштувався в управу. Так в цьому осином гнізді ворога почала складатися підпільна бойова група.
Насамперед ми доручили їй роздобути бланки паспортів та аусвайсов. Зберігалися вони в шафах паспортного столу управи. Георгію вдалося зробити зліпки ключів від шаф і навіть від сейфа начальника управи. За ним на «Штамповщике» ми виготовили ключі. В обідні перерви Михайло Горленко і Георгій з великим ризиком діставали з шаф бланки, а з сейфа — друк і ставили її на аусвайси. Підробити підписи особливих труднощів не становило. Так вдалося добути велику кількість різних документів, які нам дуже знадобились.
Важче виявилося підібрати мисливця працювати в поліції. Вирішили поговорити з Михайлом Белькевичем, якого добре знав наш підпільник Віктор Горін. Михайло — танкіст, комсомолець, в Дзержинську прижився після того, як його частина потрапила в оточення під Мінськом.
Став перукарем, годинникових справ майстер і незабаром набув популярності.
Говорили з ним обережно. Зрозумівши, чого від нього хочуть, Михайло замислився. Довго мовчав, нарешті запитав:
— Хлопці, а як же я людям в очі дивитимусь?
— Ти прав, важко. Але, зрозумій, для справи потрібно.
— А якщо, припустимо, ви загинете, а я вцілію. Як а потім доведу, що не по своїй волі став поліцаєм?
У той раз Михайло так і не дав певної відповіді. Сказав, що подумає. А через два дні прийшов у формі поліцейського: чорний кітель з сірим коміром і такими ж вилогами на рукавах, чорні штани.
— Друзі, порядок в танкових військах!
Тепер у нас були свої люди в управі і в поліції. Ми я стали отримувати надійну інформацію про плани окупаційних властей.