Через чотири десятиліття на землю, в якій і зараз ще проглядаються траншеї, де хлопчаки, граючи у війну, ховаються в вириті солдатами «лисячі нори», на цю начинену іржавим залізом землю широко ступив Ленінград: тут його південно-захід, південне крило морського фасаду міста. У цих місцях втілилися новаторські розробки ленінградських містобудівників. Простори Балтики задають масштаби та специфіку побудови морського фасаду міста. Плавна увігнута дуга набережній створюється штучно, з допомогою намиву. Від моря в глиб території йдуть поперечні планувальні осі. Плануються житлові масиви, рівні міст.
…Там, де в шуршании вкритих кригою очеретів пробиралися у ворожий тил розвідники Хотинського, стоять зараз землечерпалки і намивають берег. Фінська затока повинен стати глибше, а на прибережній смузі розкинуться бульвари і пляжі. Там, де Ленінський проспект по дійде до моря, буде Приморська площа: ансамбль біля затоки планується урочистим, монументальним. На малюнках варіанту проекту — незвичайної архітектури будівлі, штучно проритий канал, парки. Звідси видно Кронштадт, і святкові салюти на двох берегах будуть перегукуватися над затокою. І люди згадають тих, кого ракети над застиглої водою змушували вжиматься в сніг і чекати, коли можна буде знову рушити крізь пургу і смертельний вогонь.
Вийшовши до морських берегів своїми житловими кварталами, місто отримає нове дихання. Ми за звичкою бурчимо на райони новобудов, а вони просторі, зручні для життя і стають все цікавіше з композиції. Південно-західна окраїна до того ж і красива: тут багато стародавніх та нових парків, ставків, річок. Ми стоїмо зараз якраз на березі ставка. Високі точкові будинку розкидані по його звивистих берегів, територія закрита для руху машин, всередині кварталу — сади.
Особливо важко довелося бійцям нашої дивізії в блокадную зиму 1941/42 року. Зменшений пайок— 300 грамів хліба, 100 грамів сухарів, рідкий суп; сувора морозна зима; невпорядженість траншей, відсутність землянок. Люди цілими добами мерзли в землі, піддавалися частим артилерійським і мінометним обстрілам противника, не мали можливості розвести вогонь. Правий фланг нашої оборони (у Фінської затоки) навесні, восени в дощові дні, у відлигу заливало водою.
Ми давно припускали, що нашій дивізії повинні врешті-решт дати відпочинок. І ось це припущення здійснилося. Влаштувалися ми добре. В кімнаті 20 метрів помещаемся я і секретар. У мене нормальна ліжко з матрацом, двома простирадлами, ковдрою, є у нас стіл, стільці, пічка, вода — навпаки в кухні. Тут немає обстрілу. У підрозділи я буду ходити не по траншеях, а за дощатим і асфальтованих тротуарів. А найголовніше — скрізь можна йти на повний зріст, анітрохи не турбуючись про те, що ось – ось ворожий снайпер або куля продырявит твою голову. Така обстановка благотворно діє на нерви — народ дійсно відпочиває!..
Надовго ми тут — невідомо. Припускаємо, на два місяці — до вирішальних боїв взимку. Тут, у Щемиловке, чути віддалений гул фронтовий канонади. Недалеко б’ють наші важкі гармати, здригається весь наш будинок, дзвенять шибки, але все це — дитячі іграшки у порівнянні з тим, що було в Автове. Коротше кажучи, ситуація у нас мирна, кругом живуть жінки і діти. До нас в кімнату приходить маленький чорноокий хлопчик Алік. Приводить мене в розчулення і захоплення. Так давно я не бачив близько дітей, не тримав їх на колінах! Я пригощаю його цукром, дарую йому листівки — взагалі, ми дружимо з ним. Він дуже чемний і розумний, незважаючи на свої два-три роки.
1 листопада. На вулиці гуркіт зеніток. Небо підпирають десятки прожекторів. Я нарахував сорок шість! Десь дуже близько німці скинули кілька авіабомб. Наш будиночок так і підскочив. Я виходив на вулицю — слухав, далеко летять стерв’ятники і не клекочут чи авіабомби над нашими головами. Але вражі літаки — далеко. Видно, скинуті великі бомби, якщо на великій відстані так хвилювалася земля.
28 листопада. У розвідроті дізнався про загибель в одній з останніх розвідок зв’язкового Андрія Вольнова, з яким ми служили разом більше семи місяців. Шкода його дуже! Залишилася велика родина — четверо дітей. Живуть у колгоспі.
Ось ще одне ім’я. Що воно дасть нам? Нам, може, і нічого. Але якщо воно дійде до Алтаю або того нинішнього місця, де зараз живуть четверо дітей Анд рея Вольнова, то вони дізнаються, де їх батько воював, як все це було. Я згадую, як Юлія, молодша сестра Марка, в сльозах читала щоденники Вашкевича. А може статися, що і ми дізнаємося, які виросли у солдата діти, як їх піднімала на ноги мати, як підтримали односельці, Батьківщина. Я не пишу історію дивізії і тому не йду до ветеранів, хоч кожен з них — легенда і у всякого можна вивідати повну картину його бойового і трудового шляху. Їм випав дар життя—вони самі розкажуть про себе. А мені, як колись говорили, впали на серце долі трьох загиблих бійців, безвісних,— їх голоси звучать у мені і рвуться на волю.
Через кілька днів — грудень, зима!.. А через три місяці весна! Багато нового принесуть нам ці місяці. Зараз радісні дні — наші війська успішно просуваються на Сталінградському фронті. Кожен день радіо повідомляє про нові трофеї і полонених.
13-14 грудня був у 456-му полку. Йшов дощ, дороги розмило, а в поле вийшли такі моря, що я на місце призначення прийшов по вуха мокрий. Але, входячи в землянку командира другого батальйону, почув звуки «Кабеситы». Музика підняла настрій. Я разоблачился. Дали мені сухі валянки. Все мокре я розвісив біля гарячої печі, а сам сів пити чай. Зв’язковий комбата крутив патефон. «Ріо-Ріта», «Твоя пісня чарує», «Сини», «Віденський вальс», «На маскараді», «Щасливий дощик» — всі цікаві, звучні речі. Відразу забув і нещодавні негаразди. Ще грали «Пісню любові».
Як радіє Вашкевич немудреному, на наш теперішній погляд, задоволення—послухати грамофонні пластинки, як любовно перераховує назви пісень. Втім, хіба ми не слухаємо їх з особливим почуттям, тільки цим мелодіям отдаваемым,— вони невідривні від часу, який ми хочемо розчути крізь сучасні ритми. Згадаймо й інше: немає ні радіо приймачів, ні магнітофонів, — чорні тарілки радіо і ось ці музичні скриньки несуть людям музику. Великою цінністю були в окопном побуті патефони, а пластинки, які випускалися у війну, не надходили в продаж, а прямо адресувалися на фронт. Ось про яке явище свідчать згадки про патефонных платівках у щоденнику фронтовика: в будь-яких умовах, поки живі люди, їм потрібні і пісні.
30 грудня. 4 години 15 хвилин ранку. Німці бомблять місто. Вікна у нашій квартирі безперервно деренчать. Б’ють зенітки. Я готую матеріал у новорічний але заходів газети. Редактор і секретар сплять. А я буду спати завтра. «Наснилося йому бірюзове море…». Ось і все, що встиг записати у своєму фронтовому щоденнику Михайло Федорович Вашкевич. Хвороба зупинила його, він писав тепер, ймовірно, тільки листи сім’ї з госпіталю. Ночівлі в підвалах, на сирій землі, в землянках дали про себе знати. У нього трималася висока температура, сили танули.