Наш наступ на Бєлгородському напрямку почалося вже по суті справи після того, як в районі Прохорівки гітлерівські танкові армади зазнали нищівної поразки. Наступаючи на п’яти відступаючого ворога, війська Воронезького і Степового фронтів 24 липня 1943 року впритул підійшли до Бєлгорода і сконцентрувалися трохи північніше міста. І на цій смузі почалася підготовка до вирішального удару з метою оволодіти містом.
Всі думки і дії були спрямовані на вирішення цієї найближчій задачі. Паралельно з частинами і з’єднаннями 7-ї гвардійської армії до звільнення Бєлгорода готувалися і війська 69-ї армії.
В один із днів, коли в розпалі була підготовка до вирішального удару, до мене на спостережний пункт несподівано приїхав командуючий армією генерал М. С. Шумілов, член Військової ради генерал З. Т. Сердюк і командувач артилерією армії генерал Петров.
Запитавши про самопочуття, командарм відразу запитав:
— Які втрати?
— Великі, товаришу генерал, — відповів я, ще не зрозумівши, куди він хилить. — Особливо багато втрат серед офіцерів.
— Тоді доведеться виводити вас у другий ешелон. Приведете в порядок полиці, і люди трохи відпочинуть, — сказав генерал Шумілов.
Це було сказано з добрих спонукань, щоб зберегти боєздатність корпусу. Я і Колесник одночасно з подивом подивилися на командувача. Шумілов промовчав. Тоді я, намагаючись зберегти спокій, рішуче заперечив:
— Ми не згодні з таким рішенням, товаришу генерал! Стільки билися і ось на порозі Бєлгорода ми раптом повинні відійти у другий ешелон. Це як же розуміти? Ображаєте нас, товаришу генерал. Ми готові виконати будь-яке завдання Військової ради, тільки не у другий ешелон.
Михайло Степанович примружив очі і так деякий час ніби вивчав мене і Колесника, потім, звертаючись до Сердюку, запитав:
— А ви що скажете, Зеновій Тимофійович?
— Раз горять бажанням продовжувати наступ, по-моєму, не слід їх утримувати. А там видно буде, — відповів член Військової ради.
— Гаразд, нехай буде по-вашому, — погодився Шумілов. — Тільки п’ятнадцяту дивізію доведеться передати сорок дев’ятого корпусу. А сам при потребі введеш в бій вісімдесят першу дивізію.
На душі відлягло. І я з піднесеним настроєм відчеканив:
— Є.
Начальство зібралася йти. Генерал Сердюк, прощаючись, міцно потиснув руку і сказав:
— Вірю: не подкачаете, і Білгород скоро буде наш.
Щоб виправдати довіру, треба було негайно форсувати Північний Донець, відвоювати плацдарм, перекинути туди всі сили корпусу і рушити у вирішальний наступ.
Північний Донець — річка не велика. У Бєлгорода її ширина не більше ста, а глибина близько двох метрів. Однак для нас вона представляла великі незручності. По-перше, з нашого боку до гирла річки простягалося величезне болото. По-друге, протилежний берег був крутим і високим. З цієї кручі найменший наш рух було легко помітити, а місце переправи було видно як на долоні.
Тому вирішили діяти лише вночі. Вдень батальйони займали вихідні позиції де-небудь в заростях і тальниках недалеко від річки. Там же з підручних засобів зв’язувалися невеликі легкі плоти, надувалися гумові човни, вещмешки, набиті соломою, перетворювалися в своєрідні рятувальні пояси.
З настанням темряви весь цей саморобний флот спускається на воду, і починається переправа. Не обходиться і без короткочасних сутичок, але все ж перший батальйон зачіпляється за берег, за ним другий, третій. Ось вже вони змогли захопити невеликий плацдарм шириною метрів сто — двісті. Початок операції покладено…
Але з світанком справи значно ускладнилися. Гітлерівці роблять одну контратаку за інший. Вони не шкодують патронів і снарядів, лише б скинути наших сміливців у річку. На підмогу оборонцям з виттям спрямовуються літаки. Вони закидають гвардійців мінами. З землі ці міни здавалися невеликими круглими кульками, завбільшки з картоплину. Мабуть, тому наші хлопці прозвали їх «картоплею». Але падаючи на землю, ці «картоплі» надавали страшну руйнівну дію. Вибухаючи, вони розліталися на тисячі осколків, і кожний такий вибух забрав десятки життів.
Але що б там не було, гвардійці чіпко трималися за клаптик відвойованої землі, і крок за кроком, повільно, але все наполегливіше потіснили ворога. У штабах дивізій і корпусу в ті дні можна було бачити чимало характерних донесень, що відображають всю складність боротьби за звільнення Бєлгорода. Ось одна з них: «…Переправився через річку 211-й полк. Він вже зайняв плацдарм довжиною в чотириста метрів і шириною в триста метрів. Відображається чергова контратака. Поки знищено чотири танки і п’ятдесят два солдата супротивника. Шістьох взяли в полон. Захопили три гармати і два кулемети…»
У цих же донесеннях багато говорилося про мужність цілих підрозділів і подвиги окремих солдатів і офіцерів. З 214-го полку, наприклад, писали про безстрашність 19-річної медсестри, старшого сержанта Зінаїди Іванівни Маресевой. Ця відважна дівчина була родом з Вольська. До лав Червоної Армії вона вступає добровольцем у важкі дні оборони Сталінграда. Тут вона зарекомендувала себе сміливим бійцем і турботливою медичною сестрою. У період битви на Курській дузі з 6 по 27 липня вона винесла з поля бою 45 поранених солдатів і офіцерів, за що була удостоєна ордена Червоної Зірки.
Зіна опиняється в числі перших, переправившихся через Північний Донець. Не знаючи втоми, зневажаючи смерть, вона дні і ночі безперервно знаходиться серед солдатів, надає їм першу допомогу.
В один із днів батальйону, де служив Зіна, довелося особливо туго. Сім разів кидалися гітлерівці в атаку і сім разів гвардійці стійко відбивали кожну спробу скинути їх у річку. Втрат було багато. В лавах батальйону не залишалося жодного офіцера. Під вечір гітлерівці кидаються в атаку у восьмий раз. І наші ряди здригнулися. У цей момент Маресева перев’язувала чергового пораненого. Побачивши, що наші солдати відступають до річки, вона бере в руки автомат і з кличем: «За Батьківщину, вперед, за мною!» кидається назустріч ворогові. Безстрашність дівчата змушує зупинитися відступаючих. Її приклад надихнув десятки, а потім всіх бійців батальйону. Слідом за Маресевой вони рушили вперед і в рукопашному бою зуміли відстояти зайняті позиції. В результаті в наші руки перейшло 50 полонених, три гармати, вісім кулеметів, два міномети і двадцять гранатометів.
Відбивши атаку, Зіна Маресева повертається до своїх прямих обов’язків. За три дні з поля бою вона виносить 93 поранених солдатів і офіцерів. 3 серпня, коли Маресева переправляла поранених через річку, поруч з човном вибухає ворожа міна, осколок вражає Зіну. Так на бойовому посту загинула хоробра дівчина.
Таких героїв в частинах корпусу було сотні, тисячі. Завдяки масовому героїзму за короткий термін вдалося зайняти плацдарм і перекинути туди всю живу силу і техніку.
Колективним подвигом став у ці дні самовіддану працю саперів корпусу. Перед ними і солдатами 392-го окремого армійського інженерного батальйону Олександра Сичова стояло завдання спорудити надійні засоби переправи для безперебійної перекидання військ і техніки. Вони з цим завданням впоралися з честю. Під безперервним вогнем ворога було побудовано чотири мости і шість насипних дамб. На протилежному березі сапери знешкодили понад шість тисяч ворожих хв.