Бездоріжжя може зупинити не гірше ворожих солдат | Історичний документ

А ось весна, красуня весна, яку кожен рік чекаєш з нетерплячою радістю, може доставити нам більше клопоту і виявитися більш сильною перешкодою, ніж ворожі солдати. Тому вона і турбувала мене.

Смуга нашого наступу — райони масного чорнозему. Доріг з твердим покриттям тут майже немає. Варто початися багнюці, потоне в болоті по коліна піший, по осі сядуть машини, вози. І в таких умовах повинна йти в атаку піхота, артилеристам належить то і справа міняти позиції, потрібно всіх забезпечувати снарядами, мінами, патронами, харчуванням. Ох і дістанеться ж нам!

Навіть тут, у селі, поки йдеш з однієї хати в іншу, на ноги налипає по пуду бруду, часом увязаешь так, що доводиться зупинятися і витягати чоботи за вушка. Інакше втратиш. А в поле що? Окопи, траншеї залиті водою. Солдати мокри до нитки, набряклі шинелі не підняти. Повертаються з бойових постів солдатам старшини потайки від начальства видають «наркомовской» по дві порції. І, мабуть, це діяло: застуджених було мало.

Але як би там не було, які б перепони не ставила весна, наступати треба, треба бити ворога, гнати його з нашої землі і добивати в його барлозі.

Бойовий наказ про настання надійшов до нас шостого березня. До цього часу наш Другий Український фронт розгорнув Умань-Ботошанскую операцію. Основні сили просувалися до міста Умані. 7-й ж і 5-й гвардійським арміям було поставлено завдання знищити Ново-Українську угруповання противника, звільнити міста Ново-Українка, Помічна, Первомайськ. Це було необхідно для того, щоб супротивник не зміг зняти частину військ з нашої ділянки і кинути їх проти головних ударних сил Другого Українського фронту.

До моменту переходу в наступ наш 25-й гвардійський корпус складався з двох стрілецьких дивізій — 53-ї полковника Д. В. Василівського і 297-ї полковника А. Н. Ковтун-Станкевича. Перед корпусом була поставлена задача 8 березня прорвати оборону супротивника і до кінця наступного дня вийти з півночі на рубіж Червоний хутір — Рівне.

Восьме березня — свято. Свято наших матерів, дружин, сестер. Радісний день, повний привітань і подарунків, обіймів і поцілунків. Але в роки війни славні, багатостраждальні наші жінки не чекали від нас подарунків. Вони всією душею бажали одного: хай швидше закінчиться проклята війна, нехай скоріше повернуться батьки, чоловіки, брати і мозолистими руками зітруть сльози з осіб, заплаканих в довгі дні тривожного очікування.

І коли вранці 8 березня в смузі 7-ї і 5-ї гвардійських армій почалася потужна артпідготовка, я, та, мабуть, не я один, подумки вигукнув: «Так, артилеристи! Бийте гадів, трощіть фашистів! Віддайте їм за сльози наших жінок, за передчасні зморшки на їхніх обличчях!»

Але ось артилеристи перенесли вогонь у глиб ворожої оборони. Настала черга танкістів і піхоти. З неймовірними труднощами, просуваючись по бруду, воїни корпусу зім’яли бойові охорони гітлерівців і зав’язали бої на передній лінії ворога. Противник не витримав удару, покотився назад.

Пройдено сім-вісім кілометрів. Попереду села Анниска, Мухортовка, Елизаветполь, Лазорівка. Тут опір гітлерівців помітно посилився, але все ж в той день ми увірвалися в Мухортовку і Анниску. Дев’ятого числа була прорвана друга смуга ворожої оборони. І тоді гітлерівці кинули проти нашій 7-ї гвардійської дивізії свій резерв — танкову дивізію СС «Велика Німеччина», 320-ю і 293-ю піхотні дивізії.

Довелося тимчасово перейти до оборони. Погода огидна. Що не день, то пластівцями валить сніг, то сипле дрібний дощ уїдливий. Все навколо покрито молочно-білим туманом; ледь не чіпляючись за верхівки дерев, висять важкі хмари. Бездоріжжя немає ніякого сладу.

Проїде машина за добу десять — п’ятнадцять кілометрів, — слава богу. Та й як сказати проїде. Не проїде, проповзе на плечах солдатів. Скільки людського нота пролилося, скільки дощок, колод, хмизу полягло в ті дні під колеса машин.

І в таких диких умовах потрібно було постачати передову всім необхідним. Спасибі солдатським спин — витримали! З мінами і снарядами, патронними коробками, перевешанными через плече, безперервною низкою брели бійці на передову. Пліч-о-пліч з ними в упряжках йшли величезні похмурі воли і тягли за собою автомашини.

Велику неоціненну допомогу нам надало населення звільнених сіл. Хлопці і дівчата, жінки і люди похилого віку, кинувши всі свої справи, несли і несли на позиції патрони, снаряди, міни. Несли в мішках, у вузликах, що потрапило під руку.

Бездоріжжя може зупинити не гірше ворожих солдат | Історичний документ

Лише коли все було перевезено, перенесено, перетащено, ми змогли знову перейти в наступ. Це сталося 14 березня. Ворог не витримав нашого натиску і, кидаючи на дорогах всю техніку, покотився на південь і південний захід.

17 березня наша 53-я стрілецька дивізія за сприяння 50-й і 36-й дивізій звільнила міста Ново-Українку і Рівне. Наказом Верховного Головнокомандувача корпусу в шостий раз була оголошена подяка, а наша 53-я стрілецька дивізія полудила найменування «Ново-Української».

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: