Сонце, розжаривши червоного небосхил, зникло, залишивши догорають хмари. Земля чадила, димна вуаль застеляв горизонт.
Частини дивізії вже кілька годин, колонами, переслідували ворога. Деколи дистанції між наступаючими і відходять підрозділами скорочувалися до рушничного пострілу, проте наздогнати і нанести вирішальний удар по противнику не вдавалося. Гітлерівці відступали до лісу і теж пішим порядком, і теж виснажені боями, вибилися з сил. Йшли від переслідували і не могли піти. Склалося своєрідне рівновагу бойових можливостей, які не могли порушити ні радість перемоги, з одного боку, ні страх перед відплатою, з іншого.
І все-таки порушилося рівновагу. На ділянці, де діяв взвод Лапушкіна, була введена в бій кавалерія. Парадокс Другої світової війни: танки і кавалерія. Від її лавини загула земля. З гиком і лихим «ура» кіннотники розсікли колони противника і двома клинами охопили праворуч і ліворуч. Проте ворог не здавався, чинив відчайдушний опір. Тоді-то, на очах Лапушкіна і його гвардійців, і розгорівся бій радянської кінноти з фашистською піхотою. Через короткий час поле було всіяне ворожими трупами, і кавалеристи, вклавши шаблі в піхви, зупинилися в лісі.
А на інший день, з першими променями сонця, коли наша кіннота витягалася з лісу, повітря раптом зголосився надсадним гулом ворожої авіації. Все навколо загриміло в неймовірною круговерті. Заіржали, забилися поранені коні… Наліт тривав не довго, але шкоди кавалерії наніс відчутний. Тим не менш кіннотники швидко привели себе в порядок і організовано продовжували марш у напрямку синеющих далеко висот, до яких відкотилися групи недобитої фашистської піхоти.
Слідом за кіннотою просувався і 239-й гвардійський стрілецький полк, а разом з ним взвод Філіпа Лапушкіна. Нальоти ворожої авіації тривали. Вона з’являлася несподівано на низькій висоті і малими штурмовими групами завдавала прицільні удари. Розтікаючись і знову збираючись в колони, підрозділи вперто просувалися вперед.
Закіров, після випадку з міною, невідступно слідував за взводним. «Закіров за командиром, як у бога за пазухою»,— жартував він. При черговому нальоті командир взводу кричав: «Розомкнись!» або «Лягай!», сам падав у свіжу, ще дымившуюся воронку, нестачі в яких не було, і його, Закірова, штовхав туди ж.
Один раз, коли Закіров лежав в одній воронці з Лапушкиным, йому раптом здалося, ніби скинуті тільки що бомби, юля хвостами, падали прямо на нього. Він спробував підвестися, щоб відбігти вбік, але взводний вхопив його за полу шинелі, утримав. Закіров ткнувся головою в бік Лапушкину. Виття з неба наростав і був шаленим до дикості. Закіров відкрив очі і побачив яка летіла, як йому знову здалося, прямо в їх воронку бомбу. Вона з виттям і гулом впала попереду, підскочила, як гігантський м’яч, і, грохоча, покотилася. Лапушкін в цій бомбі відразу визнав бочку з пробитими боками. Сплюнув спересердя… А Закіров, не зрозумівши, в чому справа, стрімголов вискочив із вирви і кинувся куди очі дивляться.
— Потрапив! Потрапив!
І Волгін побачив, як позаду «юнкерса» простяглася чорна стрічка диму. Літак незграбно погойдувався. Ось він спалахнув в своїй передній частині і, охоплений полум’ям, вибухнув.
— Ура-а-а! — закричали вискочили з укриттів бійці.
Лапушкін підбіг до кулеметнику, міцно обійняв його.
— Молодець, Сашко! Вважай, що орден Слави у тебе на грудях.
Коли закінчився наліт, вони підійшли до вирви, в якій Філіп в останній раз бачив Закірова. Постояли в скорботному мовчанні.
— І землі нічого зрадити,— тихо сказав Лапушкін, знімаючи каску.