Арабський халіфат | Історичний документ

Початком історії Арабського Халіфату можна вважати сходження на престол наступника пророка Мухаммеда, а закінченням – вбивство останнього халіфа монголами в 1258 році.

Халіф або каліф – по-арабськи «наступник». Саме це звання мали право носити спадкоємці пророка, що очолювали це держава більше шести століть. Вони створили величезну імперію на Близькому Сході, Північній Африці і послужили розповсюдження ісламу на величезні території.

У світовій історії були держави, що називали себе так, але по-справжньому це назва міг носити халіфат, чия історія закінчилася в тринадцятому столітті.

Епоха «Праведного халіфату»

Першим халіфом став тесть Мухаммеда і його сподвижника Абу Бакр. Оскільки пророк не залишив спадкоємця, лідери мусульманської громади обрали його після смерті Мухаммеда в тому ж році в Медині, яку пророк обрав в якості столиці.

Це було початком епохи «Праведного халіфату», протягом якої правили четверо «праведні халіфи».

Після звістки про смерті Мухаммеда відійшла від ісламу практично вся Аравія, виключаючи Медіни і кілька областей. Абу Бакр повернув в лоно ісламу віровідступників і одразу рушив походом на Візантію і Персію.

Абу Бакр, що прийняв титул «повелитель правовірних» і передав його всім своїм спадкоємцям, правил всього два роки: з 632 по 634 рік. Перед смертю він призначив халіфом Умар ібн Хаттаба. Той продовжив завоювання і приєднав Месопотамію, Вавілонію, Сирію, західний Іран…

Він процарював і провоював близько десяти років. Помер у 644 році, тоді рада мусульманських лідерів звів на престол Усмана Ібн Аффана, який приєднав східний Іран аж до Амудар’ї. Його вбивство викликала міжусобицю і призупинило завоювання і поширення ісламу.

Останній з чотирьох «праведних халіфів» Алі ібн Абу Таліб, зять, двоюрідний брат і соратник Мухаммеда, що запанував у 656 році, правил 6 років. Після його вбивства настала ера Омейядського халіфату і тривала до середини вісімнадцятого століття.

Ера Омейядського халіфату

Муавія ібн Абу Суфьян – став першим з Омеядов, взошедшим на трон у 661 році, проголосив свого сина спадкоємцем престолу, перетворивши, таким чином, держава з виборної формою правління в спадкову монархію.

Столицю новий правитель, який прийняв ім’я Муавія I, переніс з Медини в сирійський Дамаск.

Імперія розросталася, заходячи на території Іспанії, Португалії, Західної Індії. Але на заваді стала Візантія. Дві спроби штурму Константинополя були зроблені воїнами халіфату, і обидві безрезультатно.

Імператор Лев II і болгарський хан Тервелл діяли сміливо і зупинили загарбників у 717-718 рр, врятувавши цим Візантію і Малу Азію. Також провалилася і арабська кампанія по захопленню європейських територій. Карл Мартелл відбив напад на Францію в 732 році і тим зупинив вторгнення в Європу.

Незважаючи на ці невдачі, Омейяди правили величезними територіями, це була одна з найбільших імперій в світовій історії. Але таке розширення не могло обійтися без внутрішніх потрясінь.

В одній державі опинилися народи з різними устроями, традиціями і, нарешті, віросповіданням, які сприймали один одного до цього вороже. Необхідно було терміново формувати управлінську систему, яка дозволила б ефективно правити вже мільйонами людей.

В цьому питанні араби перейняли досвід перської та візантійської імперій. Мусульмани тривалий термін були в меншості на завойованих територіях. Але поступово місцеве населення стало исламизироваться. Це призвело до росту напруженості між арабами-мусульманами і немусульманами інших національностей.

Додавали складності отже напружені стосунки релігійні суперечності в самому ісламі. Саме тоді виникли два ісламських течії – суніти і шиїти. Шиїти були прихильниками правління Алі, вважаючи існуючу владу узурпаторской.

Династія Аббасидів

Всі ці розбрати в результаті і привели до краху династії Омейядів. Протягом усього свого правління їм доводилося не тільки боротися зі своїми ідейними супротивниками, але і придушувати заколоти місцевого населення, армії, втихомирювати непокірних правителів провінцій, долати родові конфлікти і палацові інтриги.

Арабський халіфат | Історичний документ

У десятому столітті халіфи поступово втрачали свій вплив на великі території, стаючи все більш залежними від своєї гвардії, яка не врятувала їх від зовнішніх вторгнень.

Турки-сельджуки, які прийняли іслам, в одинадцятому столітті почали своє завоювання Сирії, Ірану, Іраку, Анатолії. Заснувавши свою державу, захопивши багато регіони халіфату, вони зберегли халіфа в Багдаді як знакову фігуру ісламу. Але вже через кілька десятиліть на зміну сельджукскому впливу до влади на територіях колись могутнього халіфату прийшли турки з Центральної Азії.

Останній підйом держава пережила в дванадцятому столітті, відновивши свій вплив на сусідніх від Багдада територіях. Але в тринадцятому столітті виявилося безсилим перед новою грізною силою із Середньої Азії: монголи завоювали Іран, Ірак.

У 1258 році монгольський воєначальник Хулагу-хан захопив і розграбував Багдад, останнього халіфа загорнули в килим і затоптали кіньми, а членів його сім’ї стратили.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: