У вересні 1942 року взвод автоматників 1072-го стрілецького полку повинен був розгромити ворожий опорний пункт.
Михайло Надыкто був у числі семи автоматників. Вони повзли по приховувала їх траві. Зовсім поруч гриміли гуркіт гарматних пострілів, тріщали кулемети, били міномети. Здавалося, що в цьому пекельному гуркоті слова людини ніхто не почує.
Але полум’яне слово і у вогні битви звучить набатом, окрилює хороброго, підбадьорює новачка. Коли сім автоматників зустрілися з противником, у кілька разів перевершує їх за чисельністю, відбулася деяка заминка. Надыкто коротко сказав:
— Мало нас, хлопці, але зате зброю надійне.
Не чекаючи відповіді, він підвівся на весь зріст і, забувши про небезпеку, кинувся на ворога. Закличний слово командира Надыкто додало сили бійцям, слово агітатора кинуло вперед. Вони разом увірвалися в траншею фінів. Приголомшений ворог кинувся навтьоки, залишивши в окопі ручний кулемет з дисками. Але потім, отямившись, вирішив повернути залишену позицію! Пізно! Рубіж, на якому встигли закріпитися сім радянських автоматників, став неприступним для ворога.
— Помремо, але не відступимо! — закликав бійців Надыкто.
І солдати трималися. Кілька разів фінам вдавалося підповзти зовсім близько, до кидка гранати. Але радянські воїни продовжували холоднокровно розстрілювати їх. Одна граната впала біля ніг Надыкто. Але, перш ніж встиг відбутися вибух, її відкинув у бік солдатів Селіванов.
Слідом за першою в Надыкто полетіла друга граната. Її на льоту схопив рядовий Орлов. Він отримав від вибуху гранати близько сорока ран, але врятував життя своєму товаришеві. Фашистська атака захлинулася.
Згадали про ворожий кулемет. Знову закипіла сутичка. Сміливі автоматники в упор розстрілювали противника.
— За Орлова! За опоганенную землю Карелії. Отримуй! —кричали кожен раз воїни, коли на землю важко падали бездиханні тіла фашистів.
Помста була жорстокою. Надыкто знищив одинадцять фашистських бандитів, Кузін чотирьох, Федосов— трьох. Але фашисти не вгамовувалися. Весь час били ворожі міномети. Був поранений старший сержант Надыкто, але продовжував брати участь у бою. Цим вчинком він кликав воїнів битися до останньої краплі крові. І вони билися.
Знову загриміли залпи. І знову фашисти були відкинуті. Так втомлені, до кісток промоклі люди цілу добу відбивали численні атаки фашистів. Вночі, коли завдання було виконано всім підрозділом, група отримала наказ відійти.
Повернувшись в підрозділ, Надыкто і солдатів Федосов стали перев’язувати рани. На пропозицію піти в санчастину герої відповіли: «З роти не підемо».