15 липня 1943 року. Друга світова війна давно почалася. На одній з ділянок Курської битви вела бої 55-я гвардійська танкова бригада. Вибухи бомб, снарядів, дим, гар. Здавалося, не буде кінця цього вогняного смерча.
Відновлення зв’язку при Курській битві
Роботи Кирилову, тепер вже призначеного командиром телефонного відділення, було хоч відбавляй. Зв’язок раз переривалася.
— Знову!—кричать Кирилову. І він знає, що це. Біжить, повзе, знову біжить, шукає розрив. Ось він, проклятий! Пов’язує. Перевіряє, а телефоніст у відповідь: «З першим батальйоном перервалася…»
Дванадцять разів в день довелося йти в пекло. На заході сонця поповз по лінії в тринадцятий раз. До цього в Юдино збігав три рази, в Протопопове і Олександрівку по чотири рази був у Собакино. Ось знову порвалася зв’язок з Собакино.
Розрив виявив недалеко від командного пункту. Зв’язав. Повертаючись, відчув страшенну втому. Вже рукою дотягнувся до бруствера свого окопу. І тут все запаморочилось у голові, почув тільки вибух, і ніби здалеку долинули слова командира роти гвардії старшого лейтенанта Чевельча: «Що з тобою? Поранений?»
Тягучі дні госпітальної життя, здавалося, не буде мати кінця. І все ж лікарі знову поставили його на ноги, і він тепер вступив у бої на правому березі Дніпра. Безсонні ночі, ризик, відвагу, сміливість і рішучість Кирилова командир роти тоді оцінив по-військовому лаконічно: «На правому березі Дніпра відділення тов. Кирилова тримало безперебійний зв’язок штабу бригади з батальйонами. Гідний медалі «За відвагу». І незабаром командир бригади підполковник Д. А. Драгунський вручив Олексію цю нагороду.
Але поки оформлявся цей нагородної матеріал, Олексій Кирилов встиг скоїти ще подвиг.
Відновлення зв’язку на Букринському плацдармі
Танкісти вели бій за село Малий Букрин. Хоч і називається Малим, але в історію Великої Вітчизняної війни увійшов цей клаптик землі правобережної під ім’ям Букринського плацдарму. У самий критичний момент не стало тоді зв’язку з першим батальйоном: безрезультативно кричав у трубку телефоніст:
— «Зоря», «Зоря» — я «Терек»!
Кирилов подивився в очі начальника штабу бригади гвардії капітана Эрзина і, вловивши його кивок, клацнув затвором, вставив нову обойму і розпорядився:
— Іванов і Васильєв, за мною!
Світало. Йшли швидко, але безшумно. Раптом Кирилов зупинився: попереду бовваніли постаті. Придивився — фашисти: чоловік шість. Прямо на їх шляху. «Значить, вони перерізали кабель», — промайнуло в голові Олексія.
Двоє гітлерівців приєднували свій телефонний апарат до проводу нашої зв’язку. «Не вийде!» — прошепотів Кирилов. Подав сигнал товаришам: «Робіть, як я». Прицілився. Вистрілив. Один з ворогів, піднявши руки, впав. Мить, і знову постріл. Впав другий. Відкрили стрілянину і товариші.
Що залишилися в живих двоє фашистів кинулися навтьоки. Поєднавши кабель, зв’язківці забрали зброю і документи вбитих і повернулися в штаб.
Бій біля села Чубарівка
Зв’язківцеві Кирилову ще не раз доводилося класти поруч із собою котушку з кабелем і братися за зброю. Тому він завжди тримав у порядку свій автомат: чистив, змащував. Особливо Олексію він згодився 28 грудня 1943 року. В той день танкісти звільнили село Чубаровку і пішли далі.
У звільнену село перейшов штаб бригади. Зв’язківці потягнули провід. Несподівано їх атакувала група німців. Кирилов в упор посилав чергу за чергою. Коли атака була відбита, з його відділення вціліли тільки двоє: він, Кирилов, і один солдат.
Кирилов з напарником поповзли далі, тримаючи в руках провід. Смикнути за провід — дізнатися, чи далеко обрив. Не можна: потім важче другий кінець шукати. Ось і зона обстрілу: рвуться снаряди, тріщать кулемети. Кирилов повзе другим. Спалахнув збоку вогненна куля, гарячим палахнуло в обличчя Кирилову. Забарабанило по касці, тілогрійці і ватним штанів. «Не боляче, — подумав Олексій, — значить, грудки землі». Підповз до напарника.
— Поранило?
Мовчання. Кирилов простягнув руку. Солдат був мертвий. Командир відділення поповз далі. Ось і обрив: метра три дроти як корова язиком злизала. Кирилов тягне за один, інший кінці. Не поцупити. Дістає запасний шматок. Нарощує. Все в порядку.
Через два тижні в їх полк прибув полковник Бородін. Вручивши стоять в строю офіцерам і сержантам медалі та ордени, полковник підійшов до Кириллову, який стояв останнім у строю сержантів.
— А ви чому сержантські погони не носите? — запитав комбриг.
Олексій розгубився. Потім промовив:
— Я рядовий!
— Як так? — здивувався полковник і подивився на командира роти лейтенанта Волкова, — це ж той самий зв’язківець Кирилов?
— Так, він.
— Тоді швидко неси сержантські погони. Начальник штабу, оформи наказом.
Так Кирилову присвоїли звання сержанта. У другій світовій війні позачергові звання часто привласнювали за бойові заслуги.