Настав липень 1944 року, 150-я бригада перебувала в Луцьку. Прибула вона в цей район з-під Бродів на початку квітня, коли місто ще не було визволено нашими військами. На цій ділянці противник чинив сильний опір. За дві доби безперервних боїв бригада понесла значні втрати і, передавши залишилися машини 162-й танковій бригаді, прибула до звільнений Луцьк на переформування.
Спочатку отримана перепочинок сприймалася як належне. Але вже через місяць стала обтяжувати, через два — дратувати. Нарешті 8 липня отримали наказ здійснити своїм ходом марш і прибути в район населеного пункту Лавров. А це вже недалеко від фронту.
Звідси виїжджали на рекогносцировку, вели розвідку переднього краю. Потім підтяглися ближче, зайняли вихідне положення.
Попереду був західний Буг, значить близько державний кордон СРСР з Польщею. І вони всього лише в кількох кілометрах від цієї річки. Дійшли! Завтра бригаді належить брати участь в прориві оборони гітлерівців, забезпечити просування стрілецьких частин в глибину оборони противника. Потім вона повинна діяти як передовий загін, з ходу форсувати річку і захопити плацдарм.
Завдання нелегке. Але вони її виконають. Не дарма ж йшли сюди від стін Москви, втрачаючи бойових товаришів.
Такі думки приходили Петру Трайнину. Знав він, що про це думає зараз і їх новий командир лейтенант Корнієнко. Адже він теж йшов до Західного Бугу від самого Підмосков’я. Ще в 1941 році, в боях за місто Глухів молодший лейтенант Корнієнко здійснив перший: зі своїм взводом «бэтушек» вступив у бій з цілою танковою ротою фашистів! І зумів вийти переможцем: спалив чотири ворожих танки, а решта звернув у втечу.
В інший раз Корнієнко відзначився на підступах до Хинсльскому лісі. Поки екіпаж міняв лінивець (Корнієнко воював вже на тридцатьчетверке), рота пішла вперед. Вони стали наздоганяти її. І щоб скоротити відстань, вирішили йти через ліс по просіці.
У лісі-то тридцятьчетвірка молодшого лейтенанта Корнієнко і вийшла несподівано до місця розташування штабу танкової дивізії фашистів. Командир не розгубився. Він наказав механіку-водію тиснути гусеницями бліндажі, а сам став розстрілювати з гармати і кулемета штабні машини і вибігали гітлерівців. Протягом півгодини все було скінчено. Лише небагатьом фашистам вдалося сховатися в лісі від влучного вогню і гусениць радянського танка.
Ось з яким геройським командиром належало Петру Трайнину йти завтра в бій!
13 липня 1944 року вони так і не заснули. Але втомленими себе не відчували. Адже належало почати звільнення братнього польського народу.
Настав ранок, і з першими променями сонця вдарили по ворогу сотні гармат. Цілу годину над переднім краєм оборони противника висіла непроглядна пелена з диму і піднятою землі. Змовкла артилерійська підготовка, і за заздалегідь здійсненим саперами проходах на мінних полях в атаку кинулися танки.
Вони з ходу опанували опорними пунктами ворога в двох великих селах. Попереду вже виднілося Горохів, великий населений пункт. Але підійти до нього було не так-то просто: зі сходу його прикривала річка. З півночі і півдня тяглися болота.
Комбриг, полковник Пушкарьов викликав до себе командирів батальйонів на коротку нараду. Потрібно було вирішити, чи брати спочатку Горохів або, обійшовши його стороною, просуватися до Західного Бугу. Остання обставина і вирішило результат наради: всі командири висловилися за якнайшвидше просування до кордону.
— Ні, не до вподоби мені таке рішення,— дізнавшись про наказ обходити Горохів, похитав головою лейтенант Корнієнко.— Залишати у себе за спиною цілий танковий батальйон фашистів — справа небезпечна.
— Але ж слідом йдуть стрілецькі частини,— заперечив йому Петро.— Їм легше пройти по болотах. Ну а ми провозимся з цим селом доби двоє, дивись, інші першими на кордон вийдуть.
До Західного Бугу підійшли до вечора. Мости через річку гітлерівці не встигли підірвати. Почали шукати броди. І тут же налетіли «юнкерси». З ближнього села бригаду атакували танки і «фердинанди». Відбивалися до повної темряви. А вночі знялися і рушили вздовж ріки.
На шляху знаходилося велике село Подберезье. Вирішили вдарити по центру, розсікти гарнізон надвоє і пройти через утворився коридор.
Петро вів свою тридцатьчетверку як би стрибками від укриття до укриття. При цьому намагався використовувати складки місцевості так, щоб лейтенанту Корнієнко зручніше було вести прицільний вогонь. Вони встигли підбити два «тигра», але під час чергового стрибка снаряд, випущений з близької відстані затамувавши «фердинандом», запалив і їх танк. Загинув башнер, а вони втрьох ледве встигли до вибуху покинути тридцатьчетверку. Корнієнко і Ляхів тут же перебралися в інший танк, де з усього екіпажу залишилися лише механік-водій та стрілок-радист. Петрові ж лейтенант наостанок крикнув:
— Шукай танк з баштовим номером триста двадцять п’ятий! Там тяжко поранило механіка-водія. Заміни!
Машина з баштовим номером «325». Спробуй знайди її в цій божевільній обстановці! Тут і там горять танки. Наші і німецькі. Ніч з різних напрямків густо прошивають розпечені снаряди і кулеметні траси. Все навколо рухається, гуркоче, цокотить гусеницями.
Перебігаючи від вирви до вирви, Петро через чверть години натрапив на скупчені автомашини. Вони всі горіли біля них метушилися люди.
А бригада вирвалася з оточення лише до світанку. Вирвалася з великими втратами, залишивши на полі бою двадцять один танк! Але — вирвалася!
Бої в районі Подберезья тривали ще дві доби. На цей раз перевагу в силах було вже на нашому боці. До того часу до села підтяглися радянські стрілецькі частини, так і 150-я бригада кілька оговталася від понесених втрат — завдяки самовідданій праці ремонтників у дію було повернуто 12 пошкоджених танків. Одну з відремонтованих тридцятьчетвірок отримав і екіпаж лейтенанта Корнієнко.
Петро Трайнин приймав від ремонтників цей танк з особливим почуттям. По-перше, це була та сама машина з баштовим номером «325», яку він шукав, та так і не знайшов під час важкого нічного бою. Та якби й знайшов, то був би вже тут не потрібен, тому що ворожий снаряд убив і пораненого механіка-водія, та інших членів екіпажу.
Ну а по-друге. Цей напис першими виявили ремонтники. І показали її Петру. З внутрішньої сторони, якраз навпроти сидіння механіка-водія, на люку були виведені нерівні розпливаються (писалося кров’ю) літери, з яких хоч і з труднощами, але можна було скласти слово — «Дійду!» Їх, поза сумнівів, вивів який прибув напередодні в бригаду молодий механік-водій Михайло Свиридов. Вивів, може бути, останніми ударами свого серця. І не було потреби гадати, який сенс вкладав в це слово Свиридов. Він хотів довести свій танк до Західного Бугу, до самої межі, а може, й далі.
Не дійшов, не довів.
А через годину бригада у взаємодії зі стрілецькими підрозділами зав’язала бій за Подберезье. Гітлерівці чинили опір відчайдушно. Втративши десять танків, відійшли з села. Спробували було зачепитися за болотисті береги річки, але їх незабаром збили і безупинно погнали до Західного Бугу.