У другій половині дня 12 липня нас, поранених командирів і бійців, відправили в село, залишену населенням. Лише кілька старих, помітили ми, очікуючи червоноармійські фургони. Підходили до нас бійці 1-ї Московської пролетарської дивізії. Після запеклих боїв в районі Борисова і на Дніпровському правобережжі вони тепер переправлялися через річку.
Поранені з цікавістю слухали хлопців у чорних комбінезонах. Вони здавалися нам справжніми героями. Хто знав, що завтра наша дивізія, а разом з нею і розрізнені підрозділи прославленої Московської дивізії опиняться в повному оточенні.
Ймовірно, було близько сьомої вечора, коли підійшли санітарні одноосні кінні екіпажі і ми рушили в дорогу. По дорозі згадав, що тут, на Смоленщині, мати, батько, сестра і троє братів. Один брат уже воював. До початку війни він був на дійсній службі у складі 27-ї Армії і перебував на кордоні Литви з Східною Прусією. Як складеться їхня доля?
Їхали довго. Медсанбату не знайшли. На тому місці, де він повинен бути, побачили сліди бомбардування. Куди далі? Хтось запропонував їхати до Гірок: там повинен бути армійський госпіталь.
Заночували в лісі. Короткий, кошмарний сон. Біль не вщухав. Люди миттєво прокидалися і так само швидко впадали в забуття. Візник, молодий червоноармієць, залишений годинним, дрімав, обнявши гвинтівку. Хотілося пити і їсти.
У шлях рушили з ранковою зорею і незабаром виїхали на шосе. Десь справа, недалеко, йшли бої, а з боку Орші звуки бою не долинали. Як бути? Їхати в напрямку, звідки чується канонада або пробиратися на Дубровно, від якого до Смоленська рукою подати?
Згорнути все-таки вирішено було направо Гірки. Не проїхали ми і двох кілометрів по шосе, як назустріч нам попалася машина медичної служби. На підніжці її стояв військовий лікар. Коли машина різко зупинилася, ми почули: «Товариші! В Горках фашисти. Їдьте на Дубровно». У той момент, а було ранку 13 липня, ми зрозуміли, що наша дивізія опинилася в оточенні.
Поранених і тих, хто їх супроводжував, охопила тривога. Стало ясно, що в будь-яку хвилину ми можемо зіткнутися з фашистами.
Десь на півдорозі до Дубровно над нами пролетів великий літак «Дорньє-17» і скинув листівки. Ми попросили червоноармійця принести одну. Повертався він, дивуючись: «Товариші, портрет Сталіна!» Ми насторожилися: дійсно, на одній стороні листівки була знайома всім фотографія Сталіна, а на іншій — його мова, звернення до народу від 3 липня 1941 року німецькою мовою.
«Що б це значило?» — ми задумалися. Або наш льотчик вів захоплений у німців літак, або антифашисти почали боротьбу всередині гітлерівських військ. У всякому разі, для нас ця листівка обрадувала.
Дорога тим часом йшла в місто. Незабаром погляду відкрилося житнє поле. Праворуч від нього, судячи по стовпах пилу, з великою швидкістю випливала якась колона. Через дві години ми дізналися, що це проходив в тил нашої дивізії мотобатальон противника. Тоді ж ми припускали зворотне.
Був спекотний липневий день. Поранені знемагали від спраги, втрачали сили, насилу долали біль. Ніхто з них ще не отримав медичної допомоги, а вона ставала вкрай необхідною.
Приморились і коня на спеці. Їх теж треба було нагодувати і напоїти. Всі розуміли: головне — це завидна дістатися до Червоного, до своїх. По мірі того як сили танули, зростало почуття тривоги залишитися в оточенні. Всі напружено думали й мовчали.
Несподівано хтось помітив клуби пилу, дивно швидко перемещавшиеся в нашу сторону. Нас наздоганяли на машинах. Парторг взяв команду на себе. Вози повернули в жито. Поранені та їздового приготувалися прийняти останній, як думав про себе кожен, бій.
Ось уже чути гуркіт мотора. Крита машина зупиняється, і перед нами в чорному комбінезоні свій. Яке щастя! Виявилося, це машина технічної допомоги. Вона прямує до танку «КВ», який потребує недалекому ремонті. Якщо вдасться привести його в бойовий стан, тоді Дубровно протримається.
Там обороняється рота. При в’їзді в районний центр по узбіччях дороги — два станкових кулемета. Все це ми дізналися від командира машини техдопомоги. Він побажав нам благополучно дістатися до Дубровно і обіцяв повідомити, що незабаром підійдуть вози з пораненими з 18-ї Казанської дивізії.
Не минуло й години, як ми побачили танк «КВ», поруч машину технічної допомоги. Важко передати нашу радість. Танк «КВ» у ті перші дні війни був ніби символом того високого потенціалу, яким володіла соціалістична індустрія.
Танків було мало, але ми вірили, що в недалекому майбутньому на фронті з’являться сотні і тисячі наших бойових машин, і знахабнілий ворог зазнає ще їх міць так само, як всі ми вірили, що і в небі скоро стануть панувати наші літаки.
Зупинилися вози біля будівлі райвиконкому, де розміщувався комендант, він же начальник маленького гарнізону. Коли нам допомогли увійти в приміщення, там було кілька командирів, а старший лейтенант розмовляв по телефону. Він кричав, вживаючи найміцніші лайки. Виявляється, розмова йшла якимось німецьким майором, який пропонував негайно залишити Дубровно.
На вулиці стояли в повній готовності кілька наших «полуторок». У двох-трьох машинах вже перебували поранені. Хтось попросив нас нагодувати. Старший лейтенант негайно розпорядився, і нам принесли у відрах, каструлях сир, сметану та молоко, а потім і хліб.
Можна собі уявити, як нам пощастило. А головне, старший лейтенант погодився занурити нас у автомашину. Так, ми, близько двадцяти поранених з 208-го полку, були перекинуті на поромі в Червоне.