Йшов суворий сорок третій рік. На фронтах Великої Вітчизняної відбувалися запеклі бої. Син ставав у стрій замість загиблого батька, молодший брат заступав старшого. Так було і в сім’ї Деевых. В одному з боїв смертю хоробрих загинув старший Дєєв — Аркадій. Володі тоді не виповнилося й вісімнадцяти, але він твердо сказав матері:
— Піду мстити ворогові за брата!
— А як же мені бути, синку? Подумав би про матір.
— Думаю, рідна, тому і не можу чекати, коли фашистські загарбники прийдуть в наш дім!
Важко було матері, яка втратила старшого сина, проводжати на фронт молодшого і залишатися однією зі своїм горем. Але перечити не стала, так вже було заведено в їхній родині.
Володимира зарахували в запасний стрілецький полк. Перш ніж потрапити на фронт, солдати опановували військову справу. Дєєв надовго засвоїла повчання сержанта: «Хочеш вижити на Другій світовій війні, вчися битися».
Володя опановував основи штыкового бою, старанно вивчав зброя: в темряві, на дотик навчився розбирати автомат і ручний кулемет. Його успіхи в навчанні не раз відзначалися подяками командирів. Одна думка володіла їм: «Швидше в бій, бити фашистів».
І ось нарешті дні напруженої навчання позаду. Червоноармієць Дєєв у складі маршової роти прибув на поповнення в 131-ю стрілецьку дивізію полковника Романенко, яка готувалася до прориву сильно укріпленої ворожої оборони під Ленінградом.
Бойовий шлях
Протяжний свист і снаряд розривається поруч з їх окопом. Володя впав навзнак. Товариші вважали його загиблим.
Але незабаром санітари сусідньої частини, підібрали отямленого бійця і доставили в медсанбат. Сильний організм Дєєва переміг смерть. Навесні Володимир повернувся в рідну частину.
Війська Ленінградського фронту відновили наступ. 131-я Ропшинская стрілецька дивізія форсувала Нарву. У числі перших переправився на протилежний берег червоноармієць Дєєв. Він один знищив у ворожих траншеях до дев’яти гітлерівців. Але й взвод, в складі якого наступав Дєєв, поніс великі втрати, людей залишилося не більше, ніж у відділенні, і командував ними не офіцер, а сержант.
Ворог насідав на жменьку відважних, проте вони вперто стримували натиск. Раптом хтось, хто втратив останню надію, розгублено закричав;
— Вбили сержанта!..
— Я за сержанта! — тут же піднявся червоноармієць Дєєв.
Звідки тільки взялися в нього командирські навики: він діяв без суєти, чітко віддавав розпорядження.
Ворожа контратака була відбита, причому лише трохи фашистам вдалося врятуватися.
Продовжуючи наступати, бійці під командуванням Дєєва захопили пануючу висоту, за якою проходила єдина в тому районі шосейна дорога.
Ворог, однак, не змирився з тим, що радянські війська утримували плацдарм на Нарві. Незабаром на шосе здалася колона противника з восьми автомашин. Командир німецько-фашистського піхотного полку, який займав оборону проти дивізії Романенко, висував свої останні резерви.
Ворожі машини рухалися зі швидкістю тридцять — сорок кілометрів в годину. Дєєв взяв головний автомобіль на мушку свого кулемета. Ось машина вже проскочила межу, за якою було обумовлено відкрити вогонь.
Противник рухався швидко, найменша затримка — і гітлерівці увірвуться в наше розташування. Але, тримаючи головний машину на прицілі, Дєєв не давав сигналу до відкриття вогню, напружено чекав, коли в зоні обстрілу здасться хвіст колони.
Все передбачив Дєєв. У цій нерівній сутичці з ворогом він на практиці використовував і ще раз підтвердив мудре правило знаменитої суворовської науки перемагати ворога не числом, а вмінням.
Ось уже виразно бачиться водій головної машини і сидить поруч з ним офіцер. Влучними пострілами Володимир вражає обох гітлерівців.
В цей час його товариші відкрили вогонь з усіх видів зброї. Ворожа колона застопорилася, кілька машин загорілося. Гітлерівці засмикалася в паніці. Стогони гинуть перемішалися з криками уцілілих. Брезентові тенти заважали німцям вискакувати з машин, а ті, які встигали вистрибувати, потрапляли під вогонь радянських воїнів.
Незабаром гітлерівці розгадали, що колону автомашин громлять всього два бійця, і намірилися швидко знищити їх. Група гітлерівців почала заходити з тилу до двом російським сміливцям.
Дєєв залишив червоноармійця Полякова на місці, щоб той прикрив його вогнем, а сам швидко поповз вперед вздовж кювету. Вибравши зручну позицію, він, ведучи вогонь з ручного кулемета, знищив кількох контратакуючих.
Через деякий час на підмогу ворожих піхотинців підійшов бронетранспортер. Невпинно ведучи з нього вогонь, фашисти просувалися до місця, звідки стріляв радянський солдат. Володимир встиг відбігти метрів на тридцять і сховатися у воронці.
Спочатку ворожа машина йшла прямо на нього, але потім змінила напрямок і рушила в бік Полякова. Володимир кинув протитанкову гранату в моторну частину бронетранспортера, він загорівся.
Що залишилися в живих гітлерівці відповзли на вихідні позиції. З настанням темряви вони відновили атаку. В нерівному бою червоноармієць Поляків загинув смертю хоробрих. Володимира Дєєва контузило.
Перестрілка припинилася, і фашисти вирішили, що обидва радянських воїна знищені.
Стиснувши зуби, Володимир спостерігав, як гітлерівці в повний зріст йшли до окопу Полякова. Прикро було, що немає патронів і гранат, він міг би всіх їх укласти. Фашисти впритул наблизилися до який лежав горілиць бійцеві; вдаривши його чоботом по голові, переконавшись, що він без ознак життя, пішли далі.
Важко було спостерігати все це, ще важче — відчувати себе безпорадним. Але і тут Володимир проявив кмітливість — прикинувся мертвим. Підійшовши, гітлерівці кілька разів вдарили його в бік. Боєць ледве не застогнав, але, зібравши сили, що залишилися і притулившись лицем до землі, пересилив біль. Фашисти, вважаючи солдата убитим, попрямували своїм шляхом.
В небо безперервно злітали сліпучі ракети. Що робити? Кругом все видно, як на долоні. Дєєв обережно поповз вперед.
Спочатку все складалося вдало. І раптом його помітили свої, але взяли за ворожого розвідника і відкрили кулеметний вогонь. Становище склалося критичне: і голос подавати не можна, і повзти небезпечно. Подумавши гарненько, Володимир вирішив все-таки просуватися до нашого переднього краю. Чимало проповз він, вибився з сил, але все ж дістався до траншеї сусіднього полку.