У червні 1941 р. я закінчила середню школу N 30 і незабаром надійшла в Педіатричний інститут. Війна для нас почалася дуже скоро, в кінці червня. Нас, колишніх учнів школи, викликали для того, щоб звільнити класи і кабінети від шкільних навчальних посібників, парт і т. п. Школи стали готувати для розміщення військового госпіталю.
Вступні іспити в інститут не були обтяжливими: ми встигли здати тільки один іспит, і всіх зарахували в інститут.
В кінці вересня ворог був уже біля стін міста. Нас, студентів, ставало все менше і менше. Багато виїхали в евакуації або просто залишили інститут. З листопада 1941 р. заняття проводились уже через день. Залишалося нас на курсі не більше 50 осіб
Блокада брала своє. Я жила на Василівському острові і пішки, нерідко переступаючи через трупи, насилу добиралася до Виборзької сторони. Після занять були чергування на даху, працювали в клініках санітарками. Потім зворотний шлях додому. Крім того, треба було відстояти багатогодинну чергу за хлібом, іноді і цілу ніч. Навіть зараз, згадуючи все це, дивуюся, як вистачило на все сил. Звичайно, допомогла молодість. А ще сила духу і віра в майбутнє. Особливе натхнення дала перша надбавка хлібної норми в кінці грудня 1941 р.
Перша сесія у січні 1942 р. всім, хто відвідував заняття була зарахована без іспитів. До кінця війни я поєднувала навчання з роботою в евакогоспіталі.
Під час блокади я не була свідком розвалу моральних засад, кримінальних випадків, про що заговорили останнім часом. Життя в блокадному місті не озлобила нас, а зробила більш стійкими (Валентина Василівна Морозова).
Ми були ще зовсім дівчинки
Коли почалася війна, мені було 16 років. У військкоматі мені порадили вступити на курси медичних сестер. Найближча, 18-я школа медичних сестер була на набережній річки Фонтанки, 148, при лікарні ім. М. С. Урицького. Там я вчилася шість місяців — з листопада 1941 р. по квітень 1942 р. Викладали тут лікарі лікарні. Всі вони були немолоді, може такими здавалися, адже був голод і холод. Вони намагалися навчити нас основ медицини. Особливо запам’яталася викладачка санітарії і гігієни, чиї поради, як виявилося, на все життя.
І латинь, і лікознавство (викладав старенький лікар) я пам’ятаю до цих пір.
Всі ми, учні, були голодні і слабкі. В їдальні за картками брали по три супу, зливали їх і намагалися зробити один хороший наші Розмови були тільки про їжу і про страви, які ми їли раніше.
З вулиці Правди, де жила, до школи ходила пішки. В районі Червоноармійських вулиць і Балтійського вокзалу палахкотіли пожежі, в небі стояло заграва. Були часті напади і обстріли.
Одного разу на набережній річки Фонтанки я побачила таку картину. Стояла кінь, запряжений у сани, на них — труну. Бородатий кучер в шубі був нерухомий, і сніг на його обличчі не танув. Стояв сильний мороз, вулиці порожні. Картина була жахливою і сумною.
Я жила з матір’ю і батьком, брат пішов добровольцем на фронт. Як і у всіх ленінградців, будинку було холодно і голодно.
У лютому помер батько. Сусідка допомогла звезти його на саночках в приймальний пункт на вулиці Марата. У нас, звичайно, були воші, починалася короста. Перша лазня відкрилася на одній із Червоноармійських вулиць у березні. Відділення загальні — чоловічі і жіночі, вода — тільки гаряча.
Озираючись назад, я розумію, що допомагали вижити рух і навчання, і ще свідомість, що ти разом з народом, що ти потрібен.
Починалася весна, і вся наша школа (а учнів залишалося дуже мало) разом з медиками лікарні вийшли з ломами, саночками і лопатами на прибирання снігу і нечистот. Сил було мало, за брухт трималися удвох, на набережній Фонтанки, проти 6ольницы, садок та двір очистили. Пригріло сонечко, пустили перший трамвай, в який без допомоги було ніяк не забратися. Підійшли іспити, і я, 27 квітня 1942 р. отримала свідоцтво про закінчення курсів медичних сестер.
Мене направили в лікарню Фрунзенського району, що в Лазаретном провулку, 4-5 (зараз там поміщається поліклініка N 32), де я пропрацювала всю війну і зустріла багато друзів. Навантаження у всіх працівників була велика, не меншій — і самовідданість. Медичні сестри працювали добу, потім добу відпочивали. Хворих, в основному, дистрофіків, привозили полуживыми з квартир, деяких підбирали на вулицях. Після санобробки їх розміщували по палатах, переодягали. Вошивості в лікарні не було.
Ми, медсестри, за хворими доглядали з любов’ю. Цього нас навчило керівництво лікарні. І всім хорошим у собі я завдячую моїм тодішнім наставникам. Хворі нас теж любили. Була одна палата хлопчиків 14-16 років, вони майже вмирали, не могли нічого їсти. Коли один з них, Павлик, помирав вночі, він усе кликав мене. Вранці мені про це розповіла чергова сестра — я плакала.
Під час частих обстрілів і бомбардувань ми евакуювали хворих в бомбосховище. Для важких хворих там були тапчани. Небіжчиків з відділення виносили в морг теж ми. Одного разу ми з моєю підручною опустили покійника і довго не могли його підняти. Коли за ними приїжджала машина, ми, сестри, допомагали виносити їх з моргу і складати штабелями біля машини. А адже ми були ще зовсім дівчинки.
З наближенням літа на відділеннях з’явилися баки з настоєм хвої. Його пили і хворі та персонал. Нас трохи підгодовували в буфеті, видаючи суп померлих хворих. Потім було організовано харчування для співробітників на харчоблоці. Керівництво дбало про нас. Я пам’ятаю, як старша медсестра Клавдія Олексіївна давала нам іноді «полизати» риб’ячий жир. Влітку ми трохи обігріли.
У мене склалися дружні стосунки з Ірою Сазонової та Ефросинией Тихонової. Ми не розлучалися ні на роботі, ні вдома. Я жила з мамою, вони були одні. Дружба наша продовжується і в даний час.
Прорив блокади ми зустріли будучи в лікарні. Вибігли голі з будівлі і …в повітря чепчики кидали… Така була радість! А який феєрверк був! (Людмила Олександрівна Філіппова)