Сорок перший рік був кінець. Ртутний стовпчик підбирався вже до мінус тридцяти п’яти. Тріскотіли у лісі укриті інеєм дерева. Навіть зірки в небі, здавалося, дзвеніли.
Розвідники Миколи Можайко, глибоко закопавшись у землю, спокійно готувалися до Нового року. А строгий дивізійний військовий лікар, користуючись затишшям, влаштував у роті перевірку «по формі двадцять». У розпал цього заходу і з’явився в роті Колька Букін. Приклавши долоню до вушанці, відрапортував:
— Товаришу старший лейтенант, прибув у ваше розпорядження.
— Ну, що ж, ласкаво просимо в нашу сім’ю, — і поплескав його по плечу. — Ми раді.
А старшина додав:
— Хто в розвідці побував, той ще раз захоче.
Поселили Кольку в бліндаж з розвідниками, його «шефом» став старшина. Старшина був загальним улюбленцем в роті. Розумний і спостережливий, невтомний, богатирського додавання, він завжди вмів веселим жартом розсмішити бійців, підбадьорити. Де треба, був суворий і вимогливий.
Незабаром Колька заїкнувся про бойовому завданні. Старшина суворо зауважив:
— Воювати — не галушки жувати, не щі сьорбати. — Помітивши смуток хлопчаки, пом’якшав: — Розвіднику потрібна вправність, виверт, хоробрість, маскування. Придбаєш ці якості — тоді і пошлемо в «гості» до гансам.
Колька був старанним учнем. Він швидко навчився володіти зброєю та прийомами розвідки, крастися безшумно, як кішка, повзати пластуноки, тримати вухо гостро, мати, як висловлювався його «шеф», очі спереду, з боків і ззаду.
Здавалося, вже всі про нього забули. Але ось командир роти раптом викликав Кольку…
Нарядили хлопчину в розідрані стеганку, підшиті валянки, дали в руки глечик топленого молока.
— Проберись в окопи німців, обміняй молоко на хліб, а попутно придивися, багато їх там, — сказав старший лейтенант Можайко.
На бездомного побирушку, бредшего з глечиком в обнімку по зайнятого гітлерівцями села Вільшанка, ніхто не звертав уваги. А Колька примічав усе: і замасковані у хат танки, і гармати на городах, і розпізнавальні знаки на автомашинах. А ось за околицею, де тяглися фашистські траншеї, «купівля-продаж» була недовгою. Один німець забрав молоко, а хліба не дав, боляче клацнув його по потилиці: не ходи тут.
Зате перша Колькина вилазка була вдалою. Командир роти похвалив за цінні відомості.
А незабаром юного розвідника включили в групу захоплення «язика».
Група вчинила наліт на село Червоний Хутір в Курській області. Гітлерівці, не приймаючи бою, кудись поховалися. У будинках порожньо.
— Слетай-ка, Нікола, на горище, перевір, — кажуть розвідники.
Забрався Колька туди: нічого, крім купи мотлоху. Пустив у нього чергу з автомата і повернув назад. На самому краю горища спіткнувся і, падаючи, вхопився за щось… повис між дахом і підлогою. А коли глянув вгору — зрозумів, що схопив німця за чобіт. На дзвінкий хлоп’ячий голос прибігли розвідники і зняли обох. Потім довго жартували над Колькою, як він переляканому смерть фріцу п’яти лоскотав. Бо, мовляв, він і в полон здався.
У ті дні затишшя під Вільшанкою Колька з розвідниками притягли ще трьох цінних «мов», які підтвердили і доповнили здобуті раніше дані. Всій групі була винесена подяка комдива Лагутіна.