Це було на Житомирщині. Розвідники лейтенанта Можайко, повертаючись із завдання, в покинутій землянці натрапили на хлопчиська. Згорнувшись калачиком, він спав на нарах. Від світла кишенькового ліхтарика хлопчина прокинувся, схопився, міцно притискаючи до боку учнівський портфель, дивився спідлоба.
— Який ти, хлопче, непривітний, — дорікнув старший групи. — Хіба так розвідників зустрічають?
Очі хлопця заблищали.
— А я розвідників перший раз бачу.
— Тоді давай знайомитися. Тебе як звуть?
— Коля. Коля Букін.
— Ти як сюди потрапив?
Колька охоче розповів розвідникам, що в Шепетівці він відстав від ешелону, в якому вони їхали з матір’ю, і вирішив тоді вступити в яку-небудь червоноармійську частину, та все попадалися йому незговірливі командири.
— У них одна відповідь: підрости. А чого рости, мені вже п’ятнадцять років, — скаржився розвідникам Колька.
Все розказане було напівправдою. Не міг же Колька повідомити, що йому всього дванадцять років, що його вже три рази відправляли на попутних машинах в тил, а він уперто повертався у фронтову смугу.
На цей раз, пройшовши кілометрів двадцять у бік фронту, Колька збився з дороги і вже в сутінки, міцно втомлений, набрів на землянку. Кольку здавалося, що розвідники співчувають йому, і це ще більше його розташування до них.
— А тобі не страшно? На війні ж і підстрелити можуть, — запитав старший групи.
— Сміливого куля боїться. Мені ось в Курську за сміливість портфель дали, — пожвавішав Колька і тут же осікся, згадавши про свою «легенду».
— Ну, що ж, малий, топай поки з нами. Залишатися тут небезпечно, — вирішив розвідник.
Але старший лейтенант Можайко не став слухати доводів розвідників. Наказав:
— Відправте з першої попутною машиною.
— А я все одно буду воювати, — вперто заявив Колька і раптом розридався.
— Нехай залишається, товаришу старший лейтенант, — стали просити розвідники. — Хлопчина кмітливий.
— А відповідати хто буде за нього?
— Та вже вся рота буде оберігати, — подав голос старшина.
Колька, розмазуючи по щоках сльози, з надією глянув на командира.
— Ну, гаразд, утри сльози. Негоже курського солов’ю плакати, — пом’якшав Можайко. — Тільки генералові на очі не попадайся.
Поставили Кольку Букіна на повне солдатське постачання, форму пошили. Всім був задоволений Колька, тільки от на завдання розвідники не брали.
Найбільше боявся Колька зустрічі з генералом. До того часу фронт зупинився, зайнявши міцну оборону. Дивізія генерала Лагутіна займала ділянку біля станції Ржава Курської області. Коли генерал заїжджав до розвідникам Можайко, Колька відсиджувався в чагарнику.
Але одного разу, несучи казанки з кашею, він побачив двох вершників. В одному з них, з великими генеральськими зірками на петлицях, він визначив Лагутіна. Вершники так стрімко вискочили з-за повороту большака, що Колька не встиг сховатися. А генерал, зупинивши розпаленого коня, суворо запитав:
— Ти хто такий?
— Я? Ваш розвідник, — відповів розгублений Колька.
— Не вистачало ще дитячого садка в розвідку! — І, повернувшись до ад’ютанта, наказав: — Відправте в тил!
«Все пропало», — похолов Колька і, згадавши, що сльози вже не раз виручали його, заревів. Генерал пом’якшав:
— Підеш до мене вістовим?
Колька зраділо закивав головою.
Жилося йому у генерала добре. Обов’язки нескладні — слухай розпорядження і сумлінно виконуй. Павло Пилипович був уважний до Кольку, але не балував. На передову, на жаль хлопчаки, не брав.
В дивізії генеральського вістового знали всі. Солдати ставилися до нього по-батьківськи, але шанобливо. Бувало, перш ніж увійти до генерала, командири довідувалися:
— Як у «самого» настрій?
— Гаразд, — доброзичливо повідомляв Колька.
Служити при генералові було почесно. Але хіба порівняєш це з розвідкою? Кольку весь час тягнуло до старих друзів. Розвідники не забували про нього, час від часу відвідували, тоді Колька кілька днів був сам не свій. Кілька разів він обережно заводив розмову з Павлом Пилиповичем про розвідку.
— Хіба тобі тут погано?
— Добре, товаришу генерал, але краще б відправили мене до розвідників.
Одного разу, набравшись сміливості, Колька заявив:
— Павло Филипович, якщо не відпустите до розвідників, сам втечу.
Генерал нахмурився. На прощання сказав:
— Передумає — приходь назад.