Знадобилося оновити резюме перед відправкою його чергового потенційному роботодавцю. Відкрив цей немаленький (п’ять сторінок вже накопичилося) документ і поринув у спогади — приємні і не дуже. Як співвідноситься робота і свобода? Мені довелося випробувати на собі всі існуючі форми зайнятості та режими роботи, крім, хіба що, вахтового методу (а було б цікаво, до речі). І кожен режим праці передбачав свою ступінь свободи працівника.
Вважається, що найманий працівник на зарплаті ні за визначенням. Є навіть поширений термін — «офісне рабство».
У моєму випадку все складніше. Найвільніше я відчував себе на одній з моїх робіт, де я був найманим штатним співробітником, отримують щомісячну фіксовану зарплату. Це був прекрасний і, на жаль, вже давно неіснуючий журнал гуманітарної спрямованості. В мої обов’язки входило написання нарисів і репортажів (найчастіше темою була російська провінція). Мені була надана практично повна творча свобода. У редакцію потрібно було приходити не частіше двох разів на тиждень — на планірку і здачу номера. Весь інший час я міг працювати так, як мені було зручно. Напрямки відряджень я теж вибирав сам. За час роботи в цьому журналі я побував в таких несподіваних місцях, як Норильськ, Мурманськ, Новомосковськ, Прокоп’євськ. Робота була надзвичайно цікава і приємна.
Довелося опрацювати і в дуже незвичному режимі. Я вів офіційний блог і сторінки великого закордонного автовиробника в соціальних мережах. Повна занятість, п’ять (а часто і більше) днів в тиждень, ненормований робочий день. Але при цьому — вдома. Тут свободи було вже незрівнянно менше. Мій стандартний робочий день починався о десятій ранку, коли я сидів за комп’ютером. В халаті і тапочках. Або в тренувальних штанях і майці, і теж в тапочках.
На підконтрольних мені корпоративних сторінках і в блозі вирувало життя. Презентації нових моделей автомобілів, конкурси з цінними призами, постійний новинний потік, коментарі, питання, скарги… Не те щоб це був безперервний потік, немає. Але часто бувало так, що сядеш за комп’ютер в десять ранку — і о десятій вечора з-за нього встанеш.
Моя робота йшла не тільки вдома. Можна сказати, що я скрізь тягав свою роботу з собою. При мені завжди був ноутбук з модемом, я завжди був на зв’язку. Дружні посиденьки в кафе з друзями могла перерватися телефонним дзвінком або писком повідомлення у фейсбуці. Зі словами «Хлопці, вибачте, відволікся» я відкривав ноутбук і писав черговий пост або відповідав на коментар. Та це ще що! Одного разу мені довелося писати пост в корпоративний блог, сидячи в переповненій маршрутці.
Але періоди авралу, коли не можна було відірватися від комп’ютера, періодично змінювалися періодами затишшя. В такий час можна було спокійно займатися своїми справами. Можна було навіть куди-небудь виїхати. З одного боку, робота завжди з тобою, а з іншого — і свобода теж чимала.
Звичайно, доводилося працювати і в офісі, в стандартному режимі «з дев’яти до шести». Наприклад, у газеті для персоналу одного з московських аеропортів, де я сам писав тексти. Піти у шість за півтора року вдалося всього рази три або чотири. Найчастіше засиджувався майже до ночі. Працювати було важко, але дуже захоплююче. Було дуже багато «виробничої романтики». Офіс всередині гігантського ремонтного ангара. Шлях з роботи і на роботу проходив буквально під крилами літаків, я міг доторкнутися до них рукою. Бували дуже незвичайні завдання. Наприклад, одного разу я піднявся в спеціальній ремонтної люльці на 20-метрову висоту і фотографував звідти злітно-посадкову смугу. Страшнувато, звичайно, було — сильний вітер, кронштейн з люлькою розгойдується. А одного разу я спостерігав за прибиранням снігу на льотному полі під час нічної хуртовини з кабіни одного з снігоочисників. Багато важкого і часто безглуздого праці, але і багато захвату. Зі свободою неважливо, але завжди можна було відпроситися при сильної необхідності.
Але справжню рабську залежність від роботи мені довелося випробувати лише одного разу. За іронією долі, це була робота, на якій у мене не було начальства, я ні перед ким не повинен був звітувати, був сам собі господар. Це був фактично власний бізнес, а не робота. У самий розпал 90-х інформаційне агентство, в якому я тоді служив, наказало довго жити. Після довгих і безуспішних пошуків «нормальної» роботи я від відчаю подався в чайні торговці. Щоранку я приходив до приємно пахне чаєм підвал поруч з метро «Сухаревская». Залишивши в якості застави паспорт, я набивав красивими пачками і банками чаю два величезні баули і відправлявся в який-небудь підмосковне місто торгувати. Я обходив офіси та підприємства і пропонував купити чай.
Як не дивно, у мене відразу стало виходити — з першого ж разу вдалося розпродати весь наявний у мене запас. Увечері я приходив у той же підвал, здавав гроші за чай за закупівельною ціною, а вся різниця залишалася мені.
Я міг торгувати, коли і де завгодно, працювати чи відпочивати на свій розсуд. Але дуже швидко відчув себе міцно прив’язаним до цієї дивної роботі. Заробляв я рівно стільки, скільки потрібно було моїй родині для виживання. Я міг відносно безболісно пропустити один робочий день на тиждень. Два пропущених дня створювали серйозні труднощі, три ставили на межу катастрофи. До того ж я швидко обріс постійною клієнтурою, люди просили мене привезти чай до якогось конкретного дня — я знав, коли в якій конторі буде зарплата, і у мене був досить жорсткий календар поїздок. Хвороба, відпустка — такої розкоші я собі дозволити не міг.
Так що я був абсолютно вільний і одночасно повністю залежний від своєї «торгової діяльності». Я як-то дуже добре відчув, що таке бути дрібним підприємцем. Це стан, дуже далеке від свободи: ти змушений безупинно, подібно білку, крутити колесо, трохи зупинишся — пропадеш.
І тільки знайшовши редакторську роботу з необхідністю щоденного ходіння в офіс, я нарешті знову відчув аромат свободи.
Автор: Дмитро Данилов