Володимир Лісін – Біографія, опис життя, історія

Володимир Лісін голова
ради директорів ВАТ «Новолипецький
металургійний комбінат» (НЛМК),
найбагатша людина Росії.
За підсумком 2011 р., Лісін займає 14
місце в списку найбагатших людей
планети, поступаючись лише таким
багатіям як Карлос Слім, Білл Гейтс,
Уоррен Баффет…, його статки журнал
“Форбс” оцінив у 24 млрд. доларів.

Коротка біографія.


Володимир Лісін

народився 7 травня 1956 р. в Іваново. Трудову
діяльність розпочав у 1975 р. в якості електрослюсаря у
“Южкузбассугле”. У 1979 р. закінчив Сибірський металургійний інститут
за фахом “інженер-металург”. У 1979-1985 рр. – сталевар,
оператор установки безперервного розливання сталі, начальник зміни,
дільниці, заступник начальника цеху З “Тулачермет”. У 1984 р.
закінчив аспірантуру українського НДІ металургії. У 1985-1989 рр. –
працював у Казахстані заступником головного інженера Карагандинського
металургійного комбінату, одного з 4 найбільших комбінатів країни.

Зараз Володимир Лісін – один з двох “справжніх” металургів серед
галузевих магнатів. Де були його нинішні колеги в кінці 80-х
років? Де завгодно, тільки не в металургії. Співвласник “Норильського
нікелю” Володимир Потанін і голова Уральської гірничо-металургійної
компанії Іскандер Махмудов працювали клерками в державних
зовнішньоторговельних організаціях. Власник “Сєвєрсталі” Олексій Мордашов і
творець “Євразхолдингу” Олександр Абрамов займалися науковою
роботою. Власник “Російського алюмінію” Олег Дерипаска ще тільки
навчався в МГУ-фізика.

Головний акціонер Нововолипецкого металургійного комбінату
1989 року був заступником гендиректора на Карагандинському
металургійному комбінаті, куди прийшов молодим спеціалістом. Крім
Лісіна, тільки один магнат в галузі всю попередню життя працював за
спеціальності – співвласник “Магнітки” Віктор Рашніков. Може бути,
тому Рашніков і Лісін легко знаходять спільну мову в бізнесі. Правда
історія показує, що власник НЛМК рано чи пізно розлучається зі
усіма партнерами. У нього бувають тільки тимчасові союзники.

Першим з них – навіть не партнером, а покровителем в бізнесі – в кінці
80-х років став Олег Сосковець. До початку епохи приватного капіталу
Сосковець був директором Карагандинського комбінату. Під його
керівництвом Лісін придбав свій перший комерційний досвід, про що до
досі згадує із задоволенням. Карагандинський комбінат разом з
швейцарськими партнерами створив дочірню компанію “ТСК-Стіл”,
гендиректором якої став Лісін. Фірма скористалася лазівкою в
законодавстві: експортувати метали мали право тільки
державні посередники, але некондиційний метал (містить
дефекти) дозволялося вивозити вільно. За кордоном таку продукцію
купували з великою знижкою, але свої $20-25 млн. обороту в рік компанія
“ТСК-Стіл” мала.

У 1991 році Сосковець став міністром металургії – останнім в СРСР, а
у 1992-му увійшов в уряд Росії. Слідом за ним Лісін перебрався
у Москву, де познайомився з американським бізнесменом радянського
походження, колишнім завідувачем центральним гастрономом Одеси
Семом (Семеном) Кислиным.

Компанія Кислина Trans Commodities поставляла на металургійні
заводи сировина – частиною російське, частиною імпортне. У якийсь момент
його бізнес забуксував – відразу кілька заводів, немов змовившись,
заявили Кислину, що не можуть розплатитися з ним ні грошима, ні
металом. Кислін ризикував втратити вкладені в справу $30 млн. Тут
поряд з американцем і виявився Володимир Лісін, який пообіцяв
вирішити проблему.

Закінчилося все тим, що Лісін витягнув гроші, щоправда історія
замовчує про те, як саме йому вдалося це зробити, напевно просто
використовував свої знайомства.

Після першого вдалого досвіду Кислін і Лісін закрутили спільний
бізнес. Вони першими поставили на широку ногу практику толінгу – в
обмін на сировину отримували у заводів готову продукцію (в основному
чорні метали) і продавали її на експорт. Митні мита при
цій схемі не сплачувалися. “Я контролював один, разом з моїм
секретарем, 50% експорту російського чавуну, крім державних
зовнішньоторговельних об’єднань у мене конкурентів не було”,- згадує
Лісін. Обороти бізнесу вимірювалися вже сотнями мільйонів доларів.

Незважаючи на успішну роботу, Лісін залишався лише найманим
працівником у Trans Commodities. Статус партнера, крім самого Кислина,
мав тільки один чоловік – виходець з Ташкента підприємець
Михайло Чорній. А іншим “простим” найманим співробітником компанії був
Іскандер Махмудов, нинішній господар Уральської гірничо-металургійної
компанії, великого виробника міді.

Стрімкий зліт Trans Commodities виглядає неправдоподібно
легким. Лісін пояснює це тим, що Кислін був першою людиною,
який приніс в галузь великі гроші. “Ми конкретно платили, –
пояснює Лісін, маючи на увазі, що відвантаження товару оплачувалася
“живими” грошима. – У той час нікого більше не цікавила
металургія, повна дупа була”.

Але вже наприкінці того ж 1992 року Лісін і його російські колеги знайшли
більш важкий грошовий мішок. Їх новим іноземним інвестором
став британський торговець кольоровими металами Девід Рубен. Його привів у
Росію молодший брат Михайла Чорного Лев. Два брата, а також Рубен
створили групу Trans World Group (TWG), у сферу інтересів якої
увійшли вже не тільки чорні, але і кольорові метали. Лісін з Махмудовим
стали співробітниками групи. А Сема Кислина брати якимось чином
умовили відійти від бізнесу – він виїхав до США.

Пізніше до цієї групи приєднався і початківець біржовик Олег
Дерипаска. Він зумів переконати Чорних, що зможе організувати скупку
контрольного пакета акцій Саянського алюмінієвого заводу, і отримав
гроші на цю операцію. (Тепер Дерипаска з його компанією “Російський
алюміній” володіє дюжиною алюмінієвих і глиноземних заводів). Так у
Лісіна з’явилися нові тимчасові союзники.

Колір металургії
Вже в 1993 році Володимир Лісін отримав в TWG статус партнера. Незабаром
під контролем групи виявилося більшість найбільших
металургійних заводів країни. TWG стала третім за величиною
постачальником алюмінію на світовий ринок – річний обсяг продажів в 1993
році становив, за різними оцінками, $4-5 млрд, причому група у той час
ще не володіла ні одним заводом. Схема дозволяла толінгу
контролювати підприємства, не купуючи акції. А головним захисником
толінгу в уряді вважався все той же Олег Сосковець, вже
посів крісло віце-прем’єра.

Лісін як представник TWG входив до складу рад директорів п’яти
заводів: трьох алюмінієвих і двох сталевих – Магнітогорського і
Новолипецького комбінатів. Юридично група TWG не була оформлена
як єдина компанія. Це був типовий для того часу конгломерат
російських фірм і офшорів, формально не залежних один від одного.

У 1995 році по галузі прокотилася хвиля замовних вбивств. В квітні
було скоєно замах (невдале) на комерційного директора
Саянського алюмінієвого заводу Валерія Токарева – Лісін в цей час
був там членом ради директорів. У тому ж році були вбиті
керівники фірм, що мали інтереси на алюмінієвих заводах,- голова
банку “Югорський” Олег Кантор, його заступник Вадим Яфясов і
керуючий російським бізнесом іншого крупного експортера
металів, компанії АЮС Фелікс Львів. Після цих вбивств образ TWG в
бізнес-співтоваристві став демонічним.

Однак за стрімким злетом TWG було настільки ж
стрімке падіння. Вже в 1996 році група почала розпадатися.
Сталося це через кілька місяців після скандальної відставки
Олега Сосковця з урядової посади. Найвпливовіші на той
момент люди в коридорах федеральної влади – глава президентської
адміністрації Анатолій Чубайс і прем’єр Віктор Черномирдін
компанію TWG не жалували. Позиції Чорних в Росії стали хиткими, а
їх непрозорий бізнес – надто вразливим для силових структур. А тут
ще брати посварилися один з одним і почали ділити бізнес.

Володимир Лісін при розділі свого не упустив. Працюючи в TWG, він все
уважніше придивлявся до одного з підконтрольних заводів –
НЛМК. Паралельно з братами Чорними він потроху скуповував акції.
Брати до моменту розвалу TWG накопичили 34% цінних паперів комбінату,
Лісін – 13%.

Завод був збитковим, як і багато інші. Схема дозволяла толінгу
заробляти мільярди структурам, контролюючим експорт, але не
дуже допомагала самим заводам. Брати Чорні, згортаючи бізнес TWG,
вирішили довести до банкрутства завод і продати кому-небудь його активи. Володимиру
Лісіну за його труди і 13% акцій пропонували відступні.

Якби Лісін погодився – він став би мільярдером, але ніколи
вже не нажив би мільярдів. Однак він пішов усупереч колишнім
партнерам і почав здійснювати власний план. Він вирішив
перехопити контроль над НЛМК.

“Треба було на чомусь одному концентруватися, а в Липецьку у мене був
вже великий пакет”, – так Лісін пояснив свій вибір на одному з
інтерв’ю. До того ж завод мав сучасне за російськими мірками
обладнання.

Одним словом, все підводило його до того, щоб розлучитися з партнерами.
Без сентиментів, зате з судовими позовами – “з юристами, адвокатами,
з усіма причандалами”, – як говорить сам Лісін. Щоб перемогти в цій
боротьбі, він вступив в черговий тимчасовий союз з Володимиром
Потаніним.

Одноосібний власник
У середині 90-х

акції НЛМК

скуповувала не тільки TWG. На початку 1997 року
пакет 25% акцій належав структурам американського фінансиста
Джорджа Сороса. Ще 25% належали двом громадянам Монако,
бізнесменам новозеландського походження братам і Річарду
Крістоферу Чандлерам. Дивно, як багато братів працювало в
металургії в 90-ті роки! У Девіда Рубена теж був брат-соратник.

Керували цими 50% акцій структури Потаніна і фінансиста Бориса
Йордана. А заводом фактично керував Лісін. Порвавши з братами
Чорними, він переклав усі фінансові потоки НЛМК на власну
компанію Worslade Trading, зареєстровану в Ірландії.

TWG відповіла судовими позовами, звинувативши колишнього партнера у зриві
контрактів, а також у нецільовому використанні кредиту в $65 млн. Ці
суди, втім, TWG програла.

Після встановлення особистого контролю над фінансами Лісін вирішив, що
пора ставати найбільшим акціонером заводу. За інформацією з його
найближчого оточення, він звернувся до Потаніну з пропозицією про
співробітництво.

Володимир Потанін і його наближені завжди заперечували факт
існування будь-якої домовленості. Лісін наявність
домовленості не підтверджує і не спростовує. За даними ж
джерела, близького до Лісіну, два бізнесмена зійшлися в першій половині
1997 року на тому, що Потанін не буде перешкоджати викупу Лісіним
50% акцій НЛМК в іноземців і по можливості завадить спроб
братів Чорних збанкрутувати комбінат.

З Соросом і Чандлерами Лісін домовився через рік. Після покупки
них цінних паперів НЛМК пакет Лісіна зріс до 63%. Сума угоди не
оголошувалася, аналітики оцінили його в $200 млн.

Наступні два роки новий господар

НЛМК

, за його власними словами,
“обговорював з TWG варіанти спільної роботи”. За цей час комбінат
пережив провальний 1998 рік і переломний 1999-й. Після девальвації
рубля зросла рентабельність експорту, на яку йшло 60% продукції
НЛМК, комбінат збільшив обсяг продажів і рівень виробництва, а
Володимир Лісін почав повертати фінансові потоки з офшорів на
саме підприємство. В результаті вперше після приватизації НЛМК
отримав прибуток – 9,5 млрд рублів при виручці 25,7 млрд рублів.

Черговий великий крок Лісін планував зробити в 2000 році.
Червневому зборам акціонерів була запропонована програма
реструктуризації на $1,1 млрд. Гроші комбінату готові були
надати компанії самого Лісіна в обмін на додаткову
емісію акцій. Після їх випуску частка TWG скоротилася удвічі.

Судячи з того, що питання про випуск нових акцій був включений до порядку
денного зборів акціонерів, Лісін мав підстави вважати, що колишні
колеги з TWG не будуть або не зможуть заперечувати.

Але напередодні зборів акціонерів, перед самим закриттям реєстру,
Лісіна чекав неприємний сюрприз: 34% акцій, що належали TWG,
змінили власника. Новим власником стала компанія Володимира
Потаніна “Інтеррос”.

Вперше в кар’єрі Володимира Лісіна стратегічний партнер сам
розірвав з нею стосунки. Та ще й почав ворожі дії. На
зборах акціонерів представники Потаніна проголосували проти
випуску нових акцій. Після цього “Інтеррос” завдавав удар за ударом. В
жовтні 2000 р. НЛМК оголосив про продаж за $119,3 млн. 100% акцій
заводу холодильників “Стінол” італійської Merloni Elettrodomestici.
Адвокати Потаніна відразу ж почали оспорювати (без успіху) цю угоду.
А трохи пізніше на комбінат нагрянули аудитори Рахункової палати РФ і
нарахували збитків на суму понад $160 млн, який нібито завдав НЛМК
державі. Втім, це було ще до Лісіна – Рахункова палата
виявила, що в статутному капіталі компанії не враховані кошти,
які держава вклала коли-то в будівництво “Стінолу”, і до того
до складу майна НЛМК були незаконно (на думку Рахункової
палати) включені освітні установи.

Дії державних аудиторів не мали наслідків, але все це
було схоже на спробу створити Лісіну максимум проблем.

Володимир Потанін в той час почувався досить впевнено. Він не
боявся вести війну на два фронти: крім Новолипецького комбінату,
боровся за контроль над нафтовою компанією “Сиданко” проти
Тюменської нафтової компанії (ТНК).

Лісін прийняв виклик і навіть почав контратаку. Він волів не
переплачувати Потаніну за акції НЛМК, а пустити гроші на скупку
цінних паперів “Норильського нікелю” – головного активу Потаніна. Тоді 8%
акцій “Норильського нікелю”, куплених Лісіним, коштували майже вдвічі
дешевше, ніж 34% НЛМК.

А в 2001 році Володимира Потаніна немов підмінили. Співвласник
“Інтерроса” припинив всі корпоративні конфлікти. Спірні акції
“Сиданко” він продав ТНК за $1,1 млрд., А акції НЛМК запропонував Лісіну
за ту ж суму, яку заплатив за них у 2000 році. (Аналітики
Об’єднаної фінансової групи оцінили цю угоду приблизно в $180
млн.) Свої акції “Норильського нікелю” Лісін в 2003 році теж продав –
на відкритому ринку через швейцарський банк UBS.

Обидва металургійних магната з тих пір цікавляться тільки своїми
заводами. І заробляють собі нову репутацію. Підвищують
прозорість бізнесу і ефективність управління.

Лісін в цій справі досяг успіху. Вклавши близько $30 млн. на реконструкцію
власної ТЕЦ, яка забезпечує майже половину потреб
комбінату в енергії, він знизив витрати на виробництво. Тепер енергія
обходиться йому на 15% дешевше.

Рік великих покупок
У 2004 році Лісін отримав впливового партнера – Бориса Іванішвілі.
У лютому цього року НЛМК купив Стойленський гірничо-збагачувальний
комбінат (ГЗК). За контрольний пакет акцій Гзк Лісін віддав його
колишньому власнику, творцеві банку “Російський кредит” Борису
Іванішвілі 15,5% зі своїх 97% акцій НЛМК. Однак пізніше з
невідомої причини угода була видозмінена. За Стойленський ГЗК
Борис Іванішвілі виручив $510 млн. Купівля Стойленського Гзк
багато років забезпечила НЛМК власної рудою – основною сировиною для
металургійного виробництва.

Нарешті, в жовтні Лісін купив пакет ліцензій на розвідку
газоконденсатних родовищ на шельфі Карського моря. В цьому ж
місяці у Кахи Бандукидзе була куплена “Північна нафтогазова
компанія”, основним активом якої є 62% акцій невеликий
самарської нафтовидобувної компанії “Волганефть”. У прес-релізі
НЛМК заявлено, що метою цієї угоди є створення нової
майданчики для майбутніх інвестицій в області енергетики. Також
говорилося про те, що НЛМК вважає інвестиційні проекти
енергетичному секторі перспективними, відповідають завданням
забезпечення енергоресурсами всього виробничого комплексу групи
НЛМК.

IPO 2005 року
До серпня 2005 р. у Лісіна було 93,1% НЛМК. Але в кінці літа він продав
3,24%-вий пакет фірмі Costen Holding Ltd. Як випливає з меморандуму,
так власник НЛМК нагородив своїх менеджерів, адже бенефіціари офшору
члени ради директорів НЛМК Володимир Скороходов та Олег Багрин,
гендиректор НЛМК Володимир Настич та його заступник з економіки та фінансів
Галина Аглямова, голова ради директорів Стойленського Гзк Олександр
Саприкін, керівник Торгового дому НЛМК Олександр Зарапін. Ще
0,1% акцій НЛМК дісталося Akractos Technologies Ltd, бенефіціаром
якої – член ради директорів НЛМК, партнер адвокатського бюро
“Різник, Гагарін, Абушахмин і партнери” Ігор Федоров.

У грудні 2005 року Новолипецький металургійний комбінат завершив
первинне розміщення своїх акцій на Лондонській фондовій біржі. За
7% акцій меткомбінату було виручено 609 млн доларів.

За підсумками IPO капіталізація компанії склала 8,7 млрд доларів. За
деяким даними, акції для розміщення надав один з офшорів
Володимира Лісіна, основного власника НЛМК. Останнього, відповідно
інвестиційного меморандуму меткомбінату, до публічного розміщення
належало 89,85% акцій НЛМК.

Нерухомість
У липні 2005 року стало відомо про найбільшу операцію на ринку
московської нерухомості – продажу 38% акцій ВАТ “Сіті”. Вартість
підписаного контракту – $130 млн. Продавцем виступила група “Гута”,
покупцем – структури, близькі до контролюючого НЛМК бізнесменові
Володимиру Лісіну.

ВАТ “Сіті” – керуюча компанія проекту уряду Москви,
Московського міжнародного ділового центру (ММДЦ) “Москва-Сіті”. В
рамках проекту здійснюється грандіозне за своїми масштабами
будівництво на Краснопресненській набережній; передбачається, що
цей район стане найбільшим діловим центром столиці Росії. Загальний
обсяг інвестицій оцінюється в 11-12 млрд. доларів США.

І це не перший випадок, коли Лісін демонструє інтерес до московської
нерухомості. У жовтні 2000 р. він придбав контроль над московським
заводом “Рубін” і ДК ім. Горбунова з прилеглою до нього територією,
так званої “окрайцем”, Близько 60% акцій ВАТ “МТЗ ” Рубін”
підприємець викупив за $10 млн. у Олександра Мілявського, який
зібрав цей пакет в середині 90-х.

Своє телевізійне виробництво “Рубін” згодом продав, зате
зберігає у себе у власності ТЦ “Горбушкин двір”.

Логістика
У червні Новолипецький комбінат купив два морських порти, щоб “захистити
свої експортні канали”. 69,4% акцій ВАТ “Туапсинський морський
торговельний порт” були куплені за 190 $млн у компанії “Северстальтранс”.
Крім того, під контроль НЛМК перейшли дочірні підприємства: ВАТ
“Туапсинський судноремонтний завод”, ВАТ “Туапсегражданстрой” та інші
активи. Дана угода позволиа забезпечити безперешкодну
транспортування продукції НЛМК в Азію і Африку, а також знизити
витрати, пов’язані з портовими операціями.

Знову ж у червні 2004 року структури Володимира Лісіна прийшли порт
“Санкт-Петербург”. Дружня пану Лісіну данська компанія
Jysk Staalindustri Aps придбала 50,01% акцій ВАТ “Морпорт СПб” у
офшорної компанії Nasdor, за неофіційними даними, підконтрольній
депутату Держдуми Віталію Южилину і його партнеру Андрію Кобзареві.
Учасники ринку оцінювали операцію як мінімум в $100 млн. А в листопаді
2005 року близький до пана Лісіну офшор Chupit Limited за $30 млн.
докупив на приватизаційному аукціоні у держави ще 49% акцій
порту. Дана покупка гарантувала канал експорту в Європу і Америку.

У липні 2006 року Новолипецкиий металургійний комбінат завершив
операцію з придбання 30% частки в ТОВ “Незалежна Транспортна
Компанія” (ТОВ “НТК”). Після завершення зазначеної операції частка ВАТ
“НЛМК” у статутному капіталі ТОВ “НТК” склала 100%. Продавцем
пакета виступила ТОВ “Євроазіатська транспортна компанія”.

ТОВ “НТК” є ключовим логістичним активом НЛМК,
забезпечує своєчасну поставку сировини для металургійного
виробництва і доставку готової продукції споживачам, як на
території Росії, так і за її межами. ТОВ “НТК” координує
взаємодія з ВАТ “Російські Залізниці” і
адміністраціями портів в області експортних поставок.

Останні придбання і втрати
Тепер, не втрачаючи контролю над своїм основним активом, р-н Лісін напівчлена
на руки більше $600 млн. Крім того, інвестаналітики у 2005 році
вказували, що на банківських рахунках компанії на той момент було ще
близько $2 млрд., що в сукупності дало р-ну Лісіну прекрасні
можливості профінансувати свої нові проекти.

Частину коштів було вкладено в початок будівництва 5-ти нових
контейнерних терміналів в Санкт-Петербурзькому морському порту, про що в
лютому 2005 року була затверджена інвестиційна програма до 2010
року з урядом “північної столиці”.

У січні 2006 р.

ВАТ “НЛМК”

здійснило продаж 11,96% пакету
акцій Лебединського Гзк структурам його основного акціонера (Алішера
Усманова) за $400 млн.

У цьому ж місяці

ВАТ “НЛМК”

придбала 100% акцій данської
виробника сталі DanSteel A/S (Данстил) за $104 млн.

У лютому 2006 року Лісін придбав 90% акцій двох великих
вугільних активів: “Prokop’evskugol ‘” і “Алтай-кокс”, які зможуть
підвищити мобільність і незалежність компанії НЛМК. За них він
заплатив близько $800 млн. структурам, близьким до Іскандару Махмудову.
Раніше він придбав ліцензію на Жерновское вугільне родовище в
Кузбасі, освоєння якого повністю покриє всі потреби НЛМК в
коксівному вугіллі (цей проект планується завершити до 2009 року) .

У серпні 2006 року НЛМК придбав новий актив – єкатеринбурзьку
компанію “ВІЗ-Сталь”. За 100% акцій уральського підприємства Лісін
заплатив $550 млн. міжнародного концерну “Duferco”.

У вересні 2006 року ВАТ “НЛМК” завершив продаж пакета в розмірі
92,04% звичайних акцій ВАТ “Комбінат КМАруда” компанії ВАТ
“Кокс” за $302,5 млн. ВАТ “Кокс” входить до складу керуючої компанії
“Промислово-металургійний холдинг”, що належить
депутату Держдуми РФ Борису Зубицкому. Дана операція була проведена
в рамках раніше оголошеного плану внутрішньої реструктуризації
Компанії, одним з аспектів якого є оптимізація
структури активів. Зараз стратегія компанії
орієнтована на розвиток ключового залізорудної активу ВАТ “НЛМК”
– Стойленського Гзк.

27 листопада 2006 року Новолипецький металургійний комбінат і
швейцарська металургійна компанія Duferco оголосили про партнерство.
В цей день були підписані документи про створення спільного
підприємства Steel Invest & Finance S. A., зареєстрованого в
Люксембурзі. Кожна зі сторін отримала по 50% в цьому СП. За свою
половину НЛМК заплатила $805 млн. з власних коштів, а Duferco
вніс в капітал СП виробничі активи: сталеливарне
підприємство в Бельгії і п’ять сталепрокатних виробництв у Франції,
Бельгії, Італії та США. Новій структурі також стало належати
дочірнє підприємство Duferco Transformation Europe (DTE), керівне
дев’ятьма сервісними металлоцентрами у Франції, Бельгії та Чехії.
Крім того, сторони підписали угоду про реалізацію програми
розширення і технічного розвитку увійшли в СП підприємств загальною
вартістю $401 млн. Залученням цих коштів займеться НЛМК, а
менеджмент буде здійснювати Duferco. Таким чином, виходить НЛМК
на споживчі ринки Європи і США, підвищує виробництво
продуктів з високою доданою вартістю. При цьому аналітики
вважають, що власнику НЛМК Володимира Лісіна вдалося отримати
доступ до західних активів з деяким дисконтом.

У грудні 2006 року підконтрольна Володимиру Лісіну компанія
Immenso Enterprises Limited викупила належали раніше НЛМК
міноритарні частки в ВАТ “Липецкэнерго” (14,11%), ВАТ “Липецька
енергозбуткова компанія” (14,11%), ВАТ “Липецькі магістральні мережі”
(14,11%), ВАТ “Липецкоблгаз” (19,39%), ВАТ “Територіальна
генеруюча компанія №4” (2,7%), а також контрольний пакет в ТОВ
“Липецька міська енергетична компанія” (51%). Всі пакети акцій
оцінені в $78,56 млн. Швидше за все, потім ці акції будуть перепродані
сторонньому інвесторові. Ще в лютому 2006 року рада директорів НЛМК
вирішив, що міноритарні частки в енергетичних компаніях є
непрофільними активами і не забезпечують впливу на діяльність
Компанії.

Самотній стрілець
Тепер у власника НЛМК є час зайнятися більш приємними речами.
Ще в юності він пристрастився до стрільби, а тепер фактично містить
збірну країни, очолюючи Стрілецький союз Росії. Він навіть побудував
у Підмосков’ї – для себе і професійних спортсменів – стрілецький
комплекс “Лисяча нора”.

Інший особистий проект бізнесмена, який він сам називає
“соціальним”, – випуск щоденної газети “Газета”. Вона виходить з 2001
року, але досі не приносить прибутку. Лісін каже, що радий був
створити “незалежний засіб масової інформації” і нічого іншого
йому від “Газети” не потрібно.

Так що тепер Володимир Лісін – тихий мільярдер, спонсоруючий
спортсменів і вкладає 90% власних коштів, як він сам каже, “в
російську економіку”. Він одружений, має трьох дітей. А як же 90-ті? Про
тому можна не згадувати. Власник Новолипецького
металургійного комбінату навіть не носить наручних годин.

Тому

print

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: