Михайло Грушевський — талановитий вчений, визначний історик, соціолог, публіцист, письменник, літературознавець, видатний державний і громадський діяч, який залишив помітний слід в історії України. Народився Михайло Грушевський 17.09.1866 р. в невеликому містечку Холм, нині польський р. Хелм, в сім’ї викладача російської мови і словесності С. Ф. Грушевського. Після закінчення Київської духовної академії Сергій Федорович замість постригу вирішив присвятити своє життя викладацької діяльності і разом з дружиною, донькою священика, веде рід від священиків Опуцкевичів, переїхав спочатку у Пагорб, пізніше в Ставрополь, а згодом на Кавказ. Батько дослужився до посади директора народних училищ Терської області. С. Ф. Грушевський був автором підручника з церковно-слов’янській мові, визнаного одним з кращих. Підручник неодноразово перевидавався, що приносило його автору непоганий капітал. Від батька передалася синові любов до української мови, фольклору, традицій.
З 1880 року Михайло навчається в 1-й Тифліській класичної гімназії, з захопленням вивчає твори українських етнографів, фольклористів, істориків. Спочатку Михайло Грушевський пов’язував своє майбутнє з літературою, писав вірші, повісті російською й українською мовами. Одну з повістей «Бех-аль-Джугур» навіть надрукували в 1885 р. у львівській газеті «Діло». Ще в гімназії він захопився археологією, історією Русі, козацтва, вивчає польську, сербську, чеську, болгарську мови. Прагнення до поглибленого вивчення історії взяла верх над захопленням літературою і призвело Михайла Грушевського у 1886 р. в стіни Київського університету на історико-філологічний факультет. У 1890-1894 р. р. він знаходиться при університеті як професорського стипендіата. Під керівництвом шановного професора Ст. Антоновича він підготував роботу з Історії Київської землі, відзначену в 1891 р. золотої медалі. У травні 1894 р. він захистив магістерську дисертацію. Настав новий етап його життя.
У 1894 р. магістр М. Грушевський подався до Львова, де завдяки рекомендації Антоновича отримав посаду професора університету і очолив вперше з’явилася тут кафедру історії України, де вів лекції з історії України, у 1897 р. вони ляжуть в основу його фундаментальної праці «Історія України-Русі». Незабаром він став головою Наукового товариства ім. Шевченка, яке очолював до 1914 року. Під редакцією вченого почали виходити «Записки Наукового товариства», де друкувалися праці істориків, фольклористів, літературознавців, громадських діячів. За 1895-1913 рр. вийшло 113 томів «записок». У 1899 р. з’явився «Український видавничий союз», одним з організаторів якого був Грушевський. Він же стояв біля витоків появи в 1899 р. УНДП — першого політичного союзу в Галичині, в 1908 р. був у числі засновників Товариства українських поступовців і увійшов в його керівний склад. Основним завданням організації було створення національно-територіальної української автономії, яка б входила до складу федеративної Росії. У 1898 р. у Львові вийшов у світ перший том його головного наукової праці — «Історії України-Руси». Останній, десятий том цієї фундаментальної праці з’явився в 1936 р. після смерті вченого. Паралельно з многотомником Грушевський написав короткі однотомники з історії України, вийшли в 1904 і 1913 р. р.
До початку війни 1914 року професор М. С. Грушевський був відомим істориком, випустив понад 25 томів своїх робіт. Крім того, він був відомим політиком, талановитим публіцистом, лідером української нації. Грушевський опинився під пильною увагою як австро-угорської поліції, так і російського самодержавства. У листопаді 1914 року він був заарештований за звинуваченням в австрофільстві, після чого його було заслано до Симбірська, а через рік перевели в Казань. Поруч з ним були його дружина і дочка. Через рік вчений з сім’єю переїхали в Москву, однак йому ж суворо заборонили повертатися в Київ і взагалі відвідувати Україну. Після лютневої революції в березні 1917 р., М. С. Грушевського заочно обрали головою Центральної Ради. 8.04. 1917 р. Всесоюзний національний конгрес таємним голосуванням переобрав його на цю посаду. Під його керівництвом в січні 1918 р. ЦР проголосила утворення України, як суверенної парламентської держави і в квітні 1918 р. була прийнята її Конституція. М. С. Грушевський був автором основних політичних документів УЦР. За конституцією Грушевський мав обиратися головою Верховного зборів — верховного органу УЦР. В умовах політичної нестійкості Грушевському радили оголосити диктатуру, від чого він рішуче відмовився. Внаслідок гетьманського перевороту Центральна Рада була розпущена, Грушевський припинив активну політичну діяльність і в 1919 році разом з сім’єю емігрував у Прагу. Пізніше він побував у Парижі, Женеві, Відні, де проживав до повернення в Україну. Грушевський був ініціатором створення «Комітету незалежної України», завдяки йому почав випускатися журнал «Східна Європа», в еміграції він працює над шеститомником «Історія української літератури», перші томи якої вже з’являться в 1923 році. На жаль, останній том буде виданий лише в 1995 році.
Навесні 1924 р. Грушевський повернувся в Україну й продовжив роботу над своїм фундаментальним працею, присвяченою історії України. У 1924-1930 р. р. М. С. Грушевський повністю віддався наукової і організаторської діяльності, очолював головні історичні товариства і організації Всеукраїнської АН, у 1929 році став академіком АН СРСР. На початку тридцятих років почалися страшні гоніння на українську інтелігенцію. У березні 1931 р. Грушевський був заарештований за сфабрикованим звинуваченням в організації їм Українського національного центру, який виявився нібито контрреволюційною організацією, а Грушевський був «лідером контрреволюціонерів». Після численних допитів вчений був звільнений, а судовий процес чомусь так і не відбувся. Останні роки вчений жив у Москві, працював над 10-м т. «Історії України-Руси» під невсипущим оком спецслужб. Помер вчений 24.11.1934 р. у Кисловодську, а 29 листопада він був похований на Байковому кладовищі в Києві.