Сьогодні в розмові близька подруга задумливо вимовила: «Слухай, все-таки щось відбувається в цьому світі… навіть діти кажуть, що час «біжить» — не встигаєш озирнутися, вжик — п’ятниця…» В той момент я зловила себе на думці, що чую від різних людей по кілька разів на день, що сама, я, не усвідомлюючи цього і, не надаючи особливого значення, вимовила це вже десятки разів за останній час… Дійсно, щось змістилося на планеті, і це вже зовсім не секрет. Ще на моїй пам’яті не в кожному будинку були прості дротяні телефони, вони встановлювалися по черзі. Говорити про те, що між пейджером і сьогоднішніми багатофункціональними гаджетами минуло менше двох десятків років вже якось і банально — сьогоднішній трирічний малюк абсолютно спокійно користується смартфоном. Глобальні зміни вивели людство не тільки на зовсім інший інформаційний рівень, але і відповідно спричинили за собою зміну взаємодій, комунікацій, способу життя, релігій і цінностей.
І ось в цей сьогоднішній світ приходить дитина, наш з вами дитина, і, судячи з усього, він теж вже «іншою», він незалежний і впертий, він не терпить тиску, ще до школи він завантажує себе мегабайти інформації, обробляючи її так швидко, як нам з вами і не снилося, і авторитет дорослого для нього далеко не так вагою, як ще покоління тому…
Але ми-то, як і раніше, незважаючи на всі зміни, що хочемо бачити своїх дітей щасливими і радісними — і ось тут настає час, на мій погляд, саме сьогодні, зараз, в мінливих сенсах і вібраціях, його скорочення, як щільна пружина, часу, поговорити про усвідомлене батьківство. І для початку цілком серйозно задати собі питання: «А навіщо я народила (або збираюся народити дитини?». Спробуйте просто, без хитрощів і лукавства відповісти собі чесно — а навіщо? Мені видається, що саме з цього питання — навіть не з відповіді на нього, а саме в момент, коли ти цілком щиро ставиш його собі — починається батьківська усвідомленість… Просто в процесі пошуку відповіді ми раптом усвідомлюємо, що щось відбувається не так, як нам уявлялося, і іноді ми просто не знаємо — а як?
Можливо, не час і не місце тут занурюватися в глибину серйозних і непростих роздумів про усвідомленості та відповідальності батьківства — давайте просто пофантазуємо… Уявімо собі, що Душа нашого малюка в невідомих далеких абсолютних світах вибрала саме нас, щоб втілитися в черговий раз на найпрекраснішою з планет, і ваша Душа колись навіть домовилася з нею про це. І ця чудесна Душа вибрала саме ваше тіло, щоб протягом декількох земних місяців у вас творилося всесвітнє диво зародження нового життя. І, за негласним законам і правилам, залишаючи в момент народження ваше тіло і, народжуючись для нового життя і нового досвіду, Душа «забуває» всі свої колишні земні втілення і починає жити абсолютно заново на новій планеті…
А тепер уявіть, що це вас «закинуло» на невідому планету, де все чуже, незрозуміле і незнайоме. Що в перші миті? Шок? Страх? Заціпеніння? Але треба ж вижити! І, озираючись навколо, ви бачите, як рухаються, спілкуються, живуть істоти, що населяють цю планету… Ви не знаєте іншого шляху виживання, як прийняти існуючі тут закони і правила, і звичайно, починаєте «дзеркаль» все, що відбувається навколо вас…
Ось так приходить у сім’ю малюк. Він ще не знає іншого світу, окрім світу своєї сім’ї. І все, що він дізнається про Землі, Кохання, стосунки між людьми, він дізнається спочатку тільки від нас. Хто це (по-моєму, Сухомлинський)? — на питання, коли треба починати виховувати дитину відповів питанням: «А скільки років Вашій дитині?» «Два роки» Ви запізнилися рівно на два роки», — приблизно так звучало діалог, як мені пам’ятається. Я б уточнила: «На два роки і дев’ять місяців»…
І треба «виховувати»?… Іноді ми чуємо (та що там! і самі так іноді вважаємо) — ось підросте трохи, стане розуміти щось, от тоді і можна буде пояснювати йому якісь важливі речі… Ан, ні! Ще не народившись, малюк сприймає вібрації емоцій і почуттів мами, чує відтінки голосу, інтонації, ритм, з кожною хвилиною свого життя, вбираючи наші слова, реакції, добро і зло, вірність і байдужість — усе, що буде оточувати його в перші дні, місяці, роки. Він вбирає в себе ніжність і роздратування, гнів і радість, захоплення і розчарування — ще не народившись, він вже відчуває і сприймає все, що несуть йому найрідніші люди. Почуття і стосунки не виховуються — вони вбираються, вони — в усьому, що оточує нашу дитину, й у нас, в тому числі. І він не чекає, коли ми пояснимо йому цей світ — він його сканує і сприймає таким, яким світ приходить до нього. І до якогось моменту єдина істина для малюка — мама. І ось тут повернемося до питання: «Навіщо?».
І зупинимося, бодай на кілька хвилин, і задумаємося, від кого залежить, у який світ прийде наше довгоочікуване щастя, наш «інший», сьогоднішній дитина. І тоді ми зрозуміємо, що, можливо, справжня з усіх виховних методик — заглянути в себе і знайти свої відповіді на питання: «Навіщо?». І в цьому мінливому, мчить кудись світі створити стабільний острівець своєї сім’ї, в якому наш малюк буде «дзеркаль» те, що зробимо ми, то, за що ми несемо персональну відповідальність перед нашими дітьми, те, що живе в нашому відповіді на питання: «3ачем?».
І, може бути, тоді не буде сенсу нарікати на систему освіти, бездарність уряду, непедагогический підхід бабусі, поганий вплив друзів… і, може бути, тоді ми просто почнемо створення Реальності, в яку приходить наш малюк, і візьмемося за створення простору Любові і Зростання, всередині якого він зробить свої перші кроки…
Автор: Ольга Проніна (директор центру сім’ї і дитинства)