“Люблю грозу на початку травня!”. Напевно, немає людини, яка б з цими словами не був знайомий. Саме так починається вірш Федора Тютчева “Весняна гроза”.
Поет описує весняну грозу, знайому кожному. Перша гроза в сезоні – це завжди надзвичайна подія, майже свято. Всі вже відвикли від громового гуркоту і блискавок, але от налітає весняна гроза. Спочатку гримить грім, “гуркіт молоді”, потім “дощик бризнув, пил летить”. Гроза навесні коротке, ось вже важкі дощові краплі повисли на гіллі, а “сонце нитки золотить”.
Злива обрушиться на землю, і швидко йде до фіналу, адже зливи зазвичай не бувають тривалими. Але з гори все ще “біжить потік моторний”, який пролили хмари. Птахи поховалися в лісі було, але навіть під час грози не припинили перегукуватися. Їх… дзвінкі голоси вторять грому.
Гроза навесні стрімка, бурхлива і жива, як сама природа. І вірш такий же короткий, динамічне, жваве. І навіть мажорне, я б сказав. Всього чотири строфи – а вийшов справжній шедевр. Просто діамант класичної літератури, дійшов до наших днів.
Вірш Тютчева “Весняна гроза” написано двоскладовим віршованим розміром – хореем і жіночою римою з наголосом на передостанньому складі в рядку.
У фіналі вірша автор згадує давньогрецьку міфологію. Була в пантеоні давніх греків богиня Геба, і був верховний бог Зевс громовержець. Саме він посилав на землю грози, грім і блискавки. Бог Зевс тримав у своєму господарстві ручного орла, і, напевно, весняна гроза трапилася тоді, коли “вітряна Геба, годуючи Зевесова орла, громокипящий кубок з неба, сміючись, на землю пролила”