Моральні та соціальні проблеми в повісті Купріна поєдинок

Біографія Купріна була насичена різноманітними подіями, які давали письменникові багату їжу для його літературних праць. Повість “Поєдинок” йде корінням в той період життя Купріна, коли він набував досвід військового людини. Бажання служити в армії було в юності палким і романтичним. Купрін закінчив кадетський корпус і Московське Олександрівське військове училище. Згодом служба і показна, ошатна сторона офіцерського буття обернулася своєї виворотом: втомлює одноманітними заняттями “письменством” і відпрацюванням рушничних прийомів з отупевшими від муштри солдатами, попойками в клубі та вульгарними інтрижками з полковими распутницами. Однак саме ці роки дали можливість Купріну всебічно вивчити провінційний військовий побут, а також познайомитися з злиденним життям білоруської околиці, єврейського містечка, з вдачами “пересічної” інтеліґенції. Враження цих років з’явилися як би запасом на багато років вперед (матеріал для низки оповідань і в першу чергу повісті “Поєдинок” Купрін почерпнув саме в пору своєї офіцерської служби). Робота над повістю “Поєдинок” в 1902-1905 роках була продиктована бажанням здійснити давно задуманий задум – “вистачити” з царської армії, цього зосередження тупості, невігластва і нелюдськості.

Всі події твору відбуваються на тлі армійського життя жодного разу не виходячи за її рамки. Можливо, це зроблено для того, щоб підкреслити реальну необхідність хоча б задуматися над тими проблемами які показані в повісті. Адже армія – це оплот самодержавства, і якщо в ній є недоліки, то їх треба прагнути усувати. Інакше вся важливість і взірцевість існуючого ладу – це блеф, порожній звук, і немає ніякої великої держави.

Усвідомити весь жах армійської дійсності належить головному героєві подпоручику Ромашову. Вибір автора не випадковий, адже Ромашов багато в чому дуже близький Купріну: обидва вони закінчили військове училище, надійшли на службу в армію. З самого початку повісті автор різко занурює нас в атмосферу армійського побуту, малюючи картину ротні навчань: відпрацювання несення служби на посту, нерозуміння деякими солдатами того, що від них вимагається (Хлєбніков, виконуючий накази арештованого; Мухамеджинов, татарин, слабо розуміє по-російськи і, як наслідок, неправильно виконуючий накази). Усвідомити причини цього нерозуміння нескладно. Хлєбніков, російський солдат, просто не має хоч якогось освіти, і тому для нього все вимовлене єфрейтором Шаповаленко – це не більш ніж порожній звук. Крім того, причиною такого нерозуміння служить різка зміна обстановки: подібно до того, як різко нас автор занурює в такого роду обстановку, так і багато новобранці не мали до цього ніякого уявлення про військовій справі, не спілкувалися з військовими людьми, для них все нове: “…вони ще не вміли відокремити жарти, приклад від цих вимог служби і впадали то в одну, то в іншу крайність”. Мухамеджинов ж нічого не розуміє в силу своєї національності, і це теж велика проблема для російської армії – всіх намагаються “підвести під одну гребінку”, не враховуючи особливостей кожного народу, що є, якщо можна так сказати, вродженими і не можуть бути усунені ніякої вишколом, тим більше криком, фізичними покараннями.

Взагалі проблема рукоприкладства дуже чітко фігурує в даній повісті. Це апофеоз соціальної нерівності. Звичайно ж, не треба забувати, що тілесні покарання для солдатів були скасовані лише в 1905 році. Але в даному випадку мова вже йде не про покарання, а про знущання: “Унтер-офіцери жорстоко били своїх підлеглих за незначну помилку в словесності, за втрачену ногу при маршировке, – били в кров, вибивали зуби, розбивали ударами по вуха барабанні перетинки, валили кулаками на землю”. Хіба стане так себе вести людина з нормальною психікою…? Моральний світ кожного, хто потрапляє в армію, докорінно змінюється і, як зауважує Ромашов, далеко не в кращу сторону. Навіть капітан Стельковский, командувач п’ятої ротою, кращої ротою в полку, офіцер, який завжди “мав терплячою, холоднокровною і впевненою наполегливістю”, як виявилося, теж бив солдатів (приклад Ромашов призводить те, як Стельковский вибиває разом з ріжком зуби солдату, невірно подав сигнал в цей самий ріжок). Іншими словами, заздрити долі таких людей, як Стельковский, не варто.

Ще менше заздрості викликає доля простих солдатів. Адже у них немає навіть елементарного права вибору: “не Можна бити людину, яка не може тобі відповісти, не має права підняти руку до обличчя, щоб захиститися від удару. Не сміє навіть відхилити голову”. Солдати повинні все це терпіти і не можуть навіть поскаржитися, оскільки чудово знають, що тоді їм буде.

На додачу до того, що рядові піддаються систематичному побиття, їх ще й позбавляють засобів до існування: то малу платню, яку вони отримують, вони майже всі віддають своєму командирові. І ці гроші витрачаються панами офіцерами на всякі посиденьки в барах з випивкою, брудною грою (знову-таки на гроші), до того ж у компанії розпусних жінок.

Пішовши офіційно від кріпосницького ладу 40 років тому і поклавши за це величезну кількість людських життів, Росія на початку XX століття мала модель такого суспільства в армії, де офіцерство – це визискувачі-поміщики, а прості солдати – це раби-кріпаки. Армійська система руйнує сама себе зсередини. Вона не виконує в достатній мірі ту функцію, яка на неї покладена.

Тих, хто намагається піти проти цієї системи, чекає дуже нелегка доля. Поодинці боротися з такою “машиною” марно, вона “поглинає всіх і вся”. Навіть спроби усвідомити те, що приводять людей в шок: Назанский, постійно хворіє і пішов у запій (очевидно, намагаючись тим самим втекти від реальної дійсності) нарешті, сам герой повісті Ромашов. Для нього з кожним днем все більш помітними стають кричущі факти соціальної несправедливості, все потворність системи. Він з властивою йому самокритичність знаходить і в собі також причини подібного стану речей: він став частиною “машини”, змішався з цієї загальної сірою масою нічого не розуміють і загублених людей. Ромашов намагається від них відгородитися: “Він став усамітнюватися від суспільства офіцерів, обідав більшою частиною будинку, зовсім не ходив на танцювальні вечори в збори і перестав пити”. Він “точно дозрів, став старше і серйозніше за останні дні”. Далося йому таке “дорослішання” нелегко: він пройшов через громадський конфлікт, боротьбу з самим собою, йому навіть була близька думка про самогубство (він ясно уявляв собі картину, на якій зображено його мертве тіло і натовп людей, що зібралися навколо).

Аналізуючи положення Хлебниковых в російській армії, спосіб життя офіцерства і шукаючи шляхи виходу з подібної ситуації, Ромашов приходить до думки, що армія без війни – це абсурд, і, отже, для того щоб не було цього жахливого явища “армія”, а його не повинно бути, треба, щоб люди зрозуміли непотрібність війни: “…Покладемо, завтра, покладемо, цю секунду ця думка прийшла у голову всім росіянам, німцям, англійцям, японцям… І ось вже немає війни, немає офіцерів і солдатів, всі розійшлися по домівках”. Я теж близький до подібної думки: для вирішення таких глобальних проблем в армії, для вирішення глобальних проблем взагалі необхідно, щоб потреба у здійсненні змін зрозуміло більшість людей, оскільки невеликі групи людей, і вже тим більше одиниці, здатні змінити хід історії.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: