Навряд чи хтось буде сперечатися, що одні з кращих сторінок бунінської прози присвячені жінці. Перед читачем постають дивовижні жіночі характери, у світлі яких меркнуть чоловічі образи. Це особливо характерно для книги “Темні алеї”. Жінки грають тут головну роль. Чоловіки, як правило, – лише фон, такий, що відтіняє характери і вчинки героїнь.
Бунін завжди прагнув осягнути диво жіночності, таємницю чарівного жіночого щастя. “Жінки здаються мені чимось загадковим. Чим більше вивчаю їх, тим менш розумію” – таку фразу виписує він з щоденника Флобера.
Ось перед нами Надія з оповідання “Темні алеї”: “…в світлицю увійшла темноволоса, теж чорнобрива і теж ще гарна не за віком жінка, схожа на літню циганку, з темним пушком на верхній губі і уздовж щік, легка на ходу, але повна, з великими грудьми під червоною кофтиною, з трикутним, як у гуски, животом під чорною вовняною спідницею”. З дивним майстерністю Бунін знаходить потрібні слова і образи. Здається, що вони мають колір і форму. Кілька точних і яскравих штрихів – і перед нами портрет жінки. Однак Надія хороша не тільки зовні. Вона володіє багатим і глибоким внутрішнім світом. Більше тридцяти років зберігає вона в душі любов до панові, колись соблазнившему її. Вони зустрілися випадково в “заїжджий світлиці” у дороги, де Надія – господиня, а Микола Олексійович – проїжджий. Він не в змозі піднятися до висоти її Почуттів, зрозуміти, чому Надія не вийшла заміж “при такій красі, яку… мала”, як можна все життя любити одну людину.
У книзі “Темні алеї” багато інших обаятельнейших жіночих образів: мила сіроока Таня, “проста душа”, віддана улюбленій, готова заради нього на будь-які жертви (“Таня”); висока ставна красуня Катерина Миколаївна, дочка свого століття, яка може здатися занадто сміливої та екстравагантної (“Антігона”); простодушна, наївна Поля, зберегла дитячу чистоту душі, незважаючи на свою професію (“Мадрид”) і так далі.
Долі більшості героїнь Буніна складаються трагічно. Раптово і скоро обривається щастя Ольги Олександрівни, офіцерської дружини, яка змушена служити офіціанткою (“У Парижі”), розлучається з улюбленим Руся (“Руся”), помирає від пологів Наталі (“Наталі”).
Сумний фінал ще однієї новели цього циклу – “Галя Ганська”. Герой оповідання, художник, не втомлюється милуватися красою цієї дівчини. У тринадцять років вона була “міла, резва, граціозна… на рідкість, личко з русявим локонами уздовж щік, як у ангела”. Але час минав, Галя подорослішала: “…вже не підліток, не ангел, а на диво гарненька тоненька дівчина… Личко під сірої капелюшком наполовину закрито попелястої вуалькою, і крізь неї сяють аквамаринові очі”. Пристрасним було її почуття до художника, велике і його потяг до неї. Однак незабаром він зібрався виїхати в Італію, надовго, на місяць-півтора. Марно дівчина вмовляє свого коханого залишитися або взяти її з собою. Отримавши відмову, Галя наклала на себе руки. Тільки тоді художник зрозумів, що втратив.
Неможливо лишитися байдужим і до фатального чарівності малоросійської красуні Валерії (“Зойка і Валерія”): “…вона була дуже гарна: міцна, гарна, з густим темним волоссям, з оксамитовими бровами, майже зрослими, з грізними очима кольору чорної крові, з гарячим темним рум’янцем на засмаглому обличчі, з яскравим блиском зубів і повними вишневими губами”. Героїня маленького оповідання “Камарг”, незважаючи на бідність свого одягу і простоту манер, просто мучить чоловіків своєю красою. Не менш прекрасна і молода жінка з новели “Сто рупій”. Особливо гарні її вії: “…на зразок тих райських метеликів, що так чарівно мерехтять на райських індійських кольорах”. Коли красуня полулежит у своєму очеретяних кріслі, “мірно мерехтячи чорним оксамитом своїх вій-метеликів”, помахуючи віялом, вона справляє враження таємничо прекрасного, неземного істоти: “Краса, розум, дурість – всі ці слова ніяк не йшли до неї, як не йшло все людське: справді була вона як би з якоїсь іншої планети”. І які ж виявляються подив і розчарування оповідача, а разом з ним і наші, коли з’ясовується, що володіти цією неземною красою може кожен, у кого в кишені знайдеться сто рупій!
Низка обаятельнейших жіночих образів у новелах Буніна нескончаема. Але, говорячи про жіночу красу, записаною на сторінках його творів, не можна не згадати про Олі Мещерської, героїні оповідання “Легке дихання”. Яка це була дивовижна дівчина! Ось як описує її автор: “у чотирнадцять років У неї, при тонкій талії і струнких ніжках, вже добре змальовувалися грудей і всі ті форми, чарівність яких ще ніколи не висловило людське слово; в п’ятнадцять вона вже мала славу красунею”. Але головна суть чарівності Олі Мещерської була не в цьому. Всім, напевно, доводилося бачити дуже красиві обличчя, на які набридає дивитися вже через хвилину. Оля була насамперед веселим, живим людиною. В ній немає ні краплі манірності, манірності або самовдоволеного милування своєю красою: “А вона нічого не боялася – ні чорнильних плям на пальцях, ні розчервоніле обличчя, ні розпатланих волосся, ні заголившегося при падінні на бігу коліна”. Дівчина ніби випромінює енергію, радість життя. Проте “чим прекрасніше троянда, тим швидше вона відцвітає”. Фінал цієї розповіді, як і інших бунинских новел, трагічний: Оля гине. Однак чарівність її образу така велика, що і зараз у нього продовжують закохуватися романтики. Ось як пише про це К. Р. Паустовський: “Про, якщо б я знав! І якщо б я міг! Я б осипав цю могилу всіма кольорами, які тільки цвітуть на землі. Я вже любив цю дівчину. Я здригався від непоправності її долі. Я… наївно заспокоював себе тим, що Оля Мещерская – це бунинский вигадка, що тільки схильність до романтичного сприйняття світу змушує мене страждати із-за раптової любові до загиблої дівчини”.
Паустовський назвав оповідання “Легке дихання” сумним і спокійним роздумом, епітафією дівочої краси.
На сторінках бунінської прози є чимало рядків, присвячених сексу, опису оголеного жіночого тіла. Мабуть, сучасники письменника не раз дорікали його в “безсоромності” і низинних почуттях. Ось яку відповідь дає письменник своїм недоброзичливцям: “…як люблю я… вас, “дружини людські, мережа зваблення людиною”! Ця “мережа” щось справді невимовну, божественне і диявольське, і коли я пишу про це, намагаюся висловити його, мені дорікають в безсоромності, в низьких спонукання… Добре сказано в одній старовинній книзі: “Автор має таке ж повне право бути сміливим у своїх словесних зображеннях любові та осіб її, яке у всі часи було надано в цьому випадку живописцям і ваятелям: тільки підлі душі бачать підле навіть в прекрасному…”
Бунін вміє дуже відверто говорити про самому інтимному, але ніколи не переступає ту межу, де вже немає місця мистецтву. Читаючи його новели, не знаходиш навіть натяку на вульгарність або вульгарний натуралізм. Письменник тонко і ніжно описує любовні стосунки, “Любов земну”. “І як дружину обійняв і він її, всі її прохолодне тіло, цілуючи ще вологу груди, пахне туалетним милом, очі і губи, з яких вона вже витерла фарбу”. (“В Парижі”).
А як зворушливо звучать слова Русі, звернені до улюбленого: “Ні, постривай, вчора ми цілувалися якось безглуздо, тепер я спочатку поцілую тебе, тільки тихо, тихо. А ти обійми мене… скрізь…” (“Руся”).
Диво бунінської прози досягнуто ціною великих творчих зусиль письменника. Без цього немислимо велике мистецтво. Ось як пише про це сам Іван Олексійович: “…те дивне, невимовно прекрасне, щось зовсім особливе у всьому земній, що є тіло жінки, ніколи не написано ніким. Треба знайти якісь інші слова”. І він знайшов їх. Немов художник і скульптор, Бунін відтворив гармонію фарб, ліній і форм прекрасного жіночого тіла, оспівав Красу, втілився в жінці.