Воланд і Берліоз у романі “Майстер і Маргарита”

Берліоз – один з основних героїв роману “Майстер і Маргарита”, хоча з’являється на сторінках твору ненадовго. Він активно діє у першій главі, але вже в третій гине під колесами трамвая. У нього цілком пересічна зовнішність: він маленького зросту, вгодований, лисий, одягнений у сірий костюм, на носі великі окуляри в чорній оправі (1, 1). Він голова МАССОЛИТа – процвітаючого літературного об’єднання – і редактор товстого журналу. Тобто саме він разом з іншими “літературними генералами” визначає літературну політику в Москві, а може, і в Радянському Союзі.

Чудово, що сам Берліоз не письменник, а функціонер, який опікується молодих авторів, наприклад малограмотного поета Івана Бездомного, що володіє природним талантом. Свідченням саме таких взаємин є бесіда про антирелігійну поему, яку герої обговорюють, сидячи на лавці на Патріарших ставках. Редактору не сподобався образ Христа, хоча у Бездомного “Ісус вийшов ну зовсім як живий” (1, 1): при цьому, не без іронії зауважує Булгаков, “важко сказати, що саме підвело Івана Бездомного – зображувальна сила його таланту або повне незнайомство з питанням, по якому він збирався писати” (там же). У розмові про поемі Берліоз демонструє широку ерудицію, розмірковуючи про Христа, реальному і міфологічному. Правда, вся ця ерудиція почерпнута з статті Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, але неосвічений пролетарський поет не в змозі зрозуміти, що чиновний голова МАССОЛИТа зовсім не джерело мудрості, а спритний пройдисвіт і пустослов.

Головне суспільне завдання Берліоза – підпорядкувати нової влади духовне життя суспільства, заглушити пробуждающуюся в голові “незайманого” (1, 13) Івана Бездомного самостійну думку і прагнення до правди, які закладені в будь-якому мыслящем людині. Сам Берліоз не вірить ні в бога, ні в чорта, він може пристосуватися до будь-яких суспільних умов і, головне, прагне продертися “до керма”. Останнє для нього дуже бажано, оскільки дозволяє мати багато приємні блага: дачу в Перелыгине, путівки в Кисловодськ, почесне місце в будь-якому президії і т. д. І ось цей “маленький ідеологічний чоловічок” роздувається від свідомості власної значущості, посередність стає керівником літературного процесу, розпоряджається долями справжніх письменників. Адже це Берліоз і йому подібні “літературні генерали” зацькували Майстри з допомогою грубого окрику і “марксистської ідеологічної кийки”. У рецензіях на уривок з роману Майстра вони називали автора “ворогом”, “богомазом”, який надумав протягнути “пилатчину” в друк “войовничим старообрядців” (1, 13). А адже це не критика, а практично політичний донос. Бездарний керівник театру Степу Лиходіїв, бере хабарі управдом Никанор Іванович Босий або дрібний літературний донощик Латунский не так небезпечні для суспільства, як добродушний, добромисний “фабрикант громадської думки” Берліоз. Недарма героєм-двійником Берліоза в “античному” романі є іудейський первосвященик Кайфу, непримиренний ворог Ієшуа, проповідника ідеї про “доброї волі”.

Голова МАССОЛИТа потрапляє під трамвай, коли біжить до телефону-автомату сигналізувати куди слід про божевільному іноземця. З приводу цього вчинку автор знову іронічно зауважує: “Життя Берліоза складалася так, що до незвичайним явищам він не звик” (1, 1), так як був впевнений, що все в житті можна прорахувати і передбачити. Адже Берліоз пояснює іноземного консультанта, що сама людина управляє всім. Але, на глибоке переконання Булгакова, реальність складніше всяких теорій, і за кілька секунд до смерті керівник МАССОЛИТа отримав доказ, що в житті все може статися: зовсім несподівано і без плану” Михайло Олександрович потрапив під трамвай. З тієї ж самої причини (життя не вкладається в логічні схеми) Берліозу і іншим “літературним генералам” не вдається по-своєму “управить” духовне життя суспільства: Іван Бездомний під наглядом Берліоза пише антирелігійну поему про Христа, а одночасно в підвалі маленького будиночка “в провулку біля Арбата” (1, 13) нікому невідомий письменник пише роман про Понтія Пілата, в якому стверджує високу цінність християнських ідей.

Вирок Берліозу вимовляє Воланд на балу у сатани: “. ваша теорія солідна і дотепна. Втім, адже всі теорії стоять одна за одною. Є серед них і така, згідно з якою кожному буде дано по його вірі. Хай збудеться ж це! Ви йдете в небуття, а мені радісно буде з чаші, в яку ви перетворюєтеся, випити за буття” (2, 23). Отже, на відміну від Майстра, голова МАССОЛИТа не отримує “життя у смерті” тому, що не залишив після себе ні думки плодовитого, ні генієм розпочатого праці” (М. Ю. Лермонтов). Майстер, будучи людиною ідеї, реальний, а Берліоз, шанувальник речей і зручностей, – привид. Для нього життя пов’язана з матеріальними благами, тому існування душі не має сенсу.

Підводячи підсумок, зазначимо, що Берліоз у романі “Майстер і Маргарита” представляє отих “інженерів людських душ” (М. Гіркий), які взялися за влаштування духовного життя радянського суспільства згідно партійно-ідеологічних вказівок зверху. У романі названо ще кілька подібних героїв: критики Латунский і Аріман, літератор Лаврович, але тільки образ Берліоза розкрито більш або менш повно. Головним гаслом всіх цих діячів є знаменита фраза “Чого зволите?” (М. Е. Салтиков-Щедрін), їх головне завдання – покінчити з безпартійними (незалежними) письменниками типу Майстра і виховати благонадійних авторів, у творах яких пошуки істини замінені бадьорими гаслами, придатними на всі випадки життя і смерті (наприклад, вірші вихованця Берліоза Рюхіна – “Взвейтесь!” та “Розвійтеся!”). Але Булгаков впевнений, що заборонити людям думати і вільно творити не можна, тому, згідно з логікою історії і життя, Берліоз неминуче піде в небуття, що між іншим констатується в епілозі: Берліоз давно забутий усіма.

Історія, на думку Булгакова, заперечує Михайла Олександровича, тому що його діяльність порочна: суспільство справедливим буде лише тоді, коли кожному, без винятку, буде дана реальна можливість мислити так, як він вважає правильним. Життя заперечує Берліоза, незважаючи на зовнішній успіх “літературного генерала”: він самотній, так як дружина втекла від нього в Харків з балетмейстером (1, 7); єдиний родич-спадкоємець – корисливий київський дядько Максиміліан Андрійович Поплавський; учні, які залишаються з ним, – пристосуванці і нездари типу Олександра Рюхіна, а талановиті люди йдуть від нього. Іван Бездомний, наприклад, завдяки знайомству з Майстром і власним тверезого розуму, зумів звільнитися від духовної опіки Берліоза і йому подібних.

Такий, по Булгакову, заслужений підсумок життя Берліоза. За свою земну діяльність і переконання голова МАССОЛИТа отримує “по вірі” – “абсолютне небуття”: він перетворений Воландом в золотий кубок, тобто Берліоз і не живе, і не помер.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: