Твори про війну Воробйов

Більшість творів про війну присвячені боїв, зображення військових буднів, вогневому фронту. Але є і інша сторона війни, яку ми майже не знаємо, так як не надавали їй належного значення, – це боротьба з фашистами в полоні.

Ми ніколи не дізнаємося всю правду, обділяючи увагою фашистські концтабори і тюрми. Завісу над такою війною, війною з полоненими, і відкриває нам повість Костянтина Воробйова “Це ми, Господи. “

Повість була написана давно, ще в роки війни, коли двадцятип’ятирічний автор зумів після низки невдач бігти з фашистського концтабору і очолити партизанську групу. Він був змушений піти у глибоке підпілля, переховуватися в одному з маленьких будиночків литовського міста Шяуляй. Там він і написав свою повість. Через сорок років, у 1986 році, її випадково знайшли в архіві і надрукували в журналі “Наш сучасник”. Тому цей твір можна віднести до поверненої і сучасній літературі.

Вся повість наповнена страшними картинами тортур, вбивств, розстрілів, катувань. Автор з болем пише про те, як голодні люди кидаються на кульгавого коня з будь-яким підручним ріжучим предметом, як есесівці нападають з сокирами і лопатами на полонених і розсікають їм голови, як люди жадібно ловлять брудні капустяні листи, що кидає їм жалобливая старенька, і як цю стареньку наздоганяє кулеметна черга… Подібних сцен не перелічити. Ці страшні моменти покликані показати стійкість російських полонених. Ставлячи своїх героїв у нелюдські условия_ голод, антисанітарія, хвороби, не кажучи вже про душевний виснаженні, – Воробйов немов перевіряє їх на міцність, як колись життя перевіряла його.

Однією з найбільш важких розділів повісті можна назвати ту, в якій ми бачимо базар в Смоленськом таборі. Врізається в пам’ять образ продавця кролячої булдыжки: “він Плюхнувся в бруд, підігнувши ноги калачиком, і бурмоче в напівзабутті”. І конина-“трусятина” постійно “падає в гній”, вона очищається і знову пропонується “покупцям”, тому що це, незважаючи ні на що, “синюватий шматочок, спокусливо пахне м’ясом”.

Але не можуть “покупці” дозволити собі такого, тому, не стримуючись від цього приємного присутності їжі або шкодуючи продавця, в серцях вимовляють: “Так ти з’їси сам свою трусятину! Помреш ить, поки продаси”.

Розуміючи, що однією таким продажем не проживеш, ув’язненим доводиться знаходити інші способи видобутку їжі. Одним з таких вірних прийомів у в’язницях і таборах стало злодійство. Тільки такий порядок, який можна охарактеризувати словами: “Вкрав і обміняв на їжу – живеш”, і може врятувати ув’язненого.

Питання про моральність в такі моменти тут навіть не встає: в нещадному і аморальному світі концтаборів не можна жити за законами чесності. І як не хочеться Воробйову на прикладі головного героя повісті Сергія Кострова показати, що і в таких умовах в людині залишається ще щось піднесене, все ж у повісті розповідається і про інших, більш слабких людей.

Саме така людина скидає хворого, але ще живого Сергія з його крамниці. Кожен думає тільки про себе. Так і Сергію самому довелося вилізти з-під лавки і, раз вже захотів жити, зігнати іншого зі свого місця.

Так Воробйов ще раз доводить, що війна може довести людину до нестями, практично – озвіріння. І хіба не як вовки виглядали полонені поруч з конем? Залишилося в них хоч крапля гідності? Зрозуміло, що вони не зламалися фізично. Але так само вони стійкі в своїх переконаннях? Що для них тепер батьківщина? Чи вірні вони їй? Відповіді на ці питання – в епізоді страти двох полонених за крадіжку борошна. На чиєму боці автор, важко сказати. Навряд чи він засуджував “живчика”, так як кожен хоче жити. Але і захищати його він був не в праві, адже той принизився до того, що звертається до німців: “Рідні, мої ненаглядні”. Можна погодитися з “белоглазым хлопцем”, устыдившим “шпака”: “Хіба це люди? Це ж анчихристы”.
В основі цієї повісті – гідність справжнього патріота, сміливість російської людини, його здатність винести все.

“Краще бути вбитим від мечів, ніж від рук поганих…” – так звучить епіграф до повісті, ще раз доводить бесславность полону. Про полон міркує і Мотякин, задаючи питання: “Яку конкретну користь приносимо ми Батьківщині тим, що киснем у в’язниці?”, – і глибокодумно відповідає: “…Ми підриваємо економічну базу ворога в його тилу!” Цей жартівливий відповідь не може нікого ввести в оману. Але раз вже користі Батьківщині від них ніякої, то можна піти іншим шляхом – не надавати допомоги німцям, іншими словами, по можливості шкодити їм. Так і надходить доктор Лучин зі своїми “санинструкторами”, лікуючи поліцейських чорнилом і одночасно плануючи масова втеча.

Серед усіх патріотичних почуттів найтепліше можна побачити у Сергія. Він пишається тим, що народився в Росії і служить їй: “Російського офіцера так не візьмеш!” Він не лише постійно думає про вітчизну, він цього й не збирається приховувати, сміливо відкриваючи свою душу доктору: “… В уявленні нашому… чесність, порядність і… доброта, скажімо, незмінно асоціюються з поняттям про любов до Батьківщини, до російським людям”. І продовжує: “Я люблю мою батьківщину!”. І ще не раз Сергій згадає це святе слово “батьківщина”, ще не раз він почує з уст інших, прочитає на “кострубатою лист-стіни”:

Жандарм! Ти диви, як тисяча ослів!

Мене ти не зрозумієш, марно розум силя:

Як це я з усіх на світі слів

Милею не знаю, чим – Росія.

Після всього цього починаєш розуміти, чому у повісті таку назву – “Це ми, господи!”. Це заклик до Господа, благання про закінчення мук, боязка прохання всіх знесилених російських людей про перемогу над ворогом, спроба достукатися до всевишнього.

Твір змушує замислитися над питанням: “Навіщо потрібна війна?” Адже будь-яка війна, несправедлива і дурна, особливо “війна” з полоненими, може дати тільки страх, який зробить людину “з часом бездушним, апатичним і ледачим до сприйняття відчуттів”, тільки біль, від якої “тремтить всім корпусом холодеющее тіло”.

Ось правда про війну, яка вбиває фізично і духовно, нелюдської і важкою не тільки на бойовому рубежі, але і за “сталевий вермішеллю колючок дроту” таборів.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: