Багато приваблювало Тургенєва в його герої: внутрішня незалежність, послідовність, стійкість у відстоюванні своїх переконань, критичне ставлення до дійсності. Але багато що все ж письменника або прямо відштовхувало, або вселяло дуже серйозні побоювання. У цьому виявлялася не стільки ліберальна обмеженість Тургенєва, скільки прозорливість його як письменника-реаліста. Не випадково в тексті твору, так і у висловлюваннях, статтях, листах письменника весь час відчувається якась подвійність, невизначеність у ставленні автора до героя. Тургенєв писав А. А. Фету:
“Чи хотів я вилаяти Базарова або його піднести? Я цього сам не знаю, бо я не знаю, чи люблю я його чи ненавиджу”. В іншому листі Тургенєв висловлювався більш виразно: “Мені металася фігура похмура, дика, велика, до половини виросла з грунту, сильна, злісна, чесна – і все-таки приречена на загибель, тому що вона все-таки варто ще напередодні майбутнього,- мені метався якийсь дивний препарат з Пугачовим…”.
Дивне відповідність з Пугачовим саме по собі надзвичайно показово й важливо при з’ясуванні авторського ставлення до такого героя. Думка про те, що Базарів – трагічне обличчя, не один раз зустрічається в листах Тургенєва. Але, як відомо, велич трагічного героя не виключає наявності у нього і трагічної провини… Трагізм Базарова – у безплідності його бажання придушити в собі людські прагнення, приреченості його спроб протиставити свій розум стихійним і владним законам життя, нестримною силою почуттів і пристрастей. У цьому відношенні дуже важливі глави, що розповідають про перебування Базарова у Одинцовою, коли, за справедливим спостереженням Ю. В. Лебедєва,
“конфлікт роману з зовнішнього (Базарів і аристократія) поступово переводиться у внутрішній план, у душу героя…”, і чим далі, тим сильніше виявляється душевне самотність Базарова – навіть у спілкуванні з Аркадієм, навіть у батьківському домі. Його смерть повинна була, за задумом автора, “накласти останню межу на трагічну фігуру”.
Тургенєв наділив Базарова нетерпимістю до всього минулого не тому, що він спотворював дійсність. В дійсності були такі “нігілісти” в російському житті, і письменник всіма силами душі, всім своїм талантом прагнув попередити своїх читачів про драматичні наслідки зневажливого ставлення до тих духовних цінностей, які були вироблені в минулому. Адже і природа не тільки майстерня, як стверджує Базарів, але і храм. Мова йде взагалі про всій повноті людського існування, людських взаємин, про любов, яку Базарів спробував, було звести до фізіології, але саме тут-то і зазнав саме нищівної поразки, тому що рідко хто з тургенєвських героїв зміг гідно пройти випробування любов’ю. Базарів не був тут винятком, хоча його поразка, звичайно, залежало від зовсім інших причин, ніж, наприклад, поразка Рудіна. Ось чому в останні роки радянські літературознавці висувають на перший план у романі Тургенєва дуже важливу і сьогодні ідею органічної спадкоємності культурних цінностей в ході зміни одних поколінь іншими.
Громадське та історико-літературне значення роману. “Батьки і діти” – одна з вершин художньої майстерності письменника. Загострення суперечок про роман сам по собі свідчив, що він нікого не залишав байдужим, а це є вірною ознакою дієвості твору.
Як і в інших тургенєвських романів, зміст “Батьків і дітей” розгортається в обмеженому просторі і всього лише протягом кількох тижнів. Але це не завадило письменнику дати цілу картину російського життя – більш широкий і об’ємний, ніж у його попередніх творах. Важливе місце в романі займають ідейні суперечки, які стають важливим структурним елементом його.
Герой, який представляє російську демократичну молодь з усіма достоїнствами і недоліками, силою і слабкістю, знаменував собою початок нового етапу в історії російської літератури. У багатьох творах наступних десятиліть буде продовжена художня розробка проблем, образів, мотивів, вперше піднятих Тургенєвим. У літературі романом наслідували, з ним різко сперечалися (як, наприклад, Чернишевський в “Що ділити?” але в будь-якому випадку вже неможливо було пройти повз тих Художніх відкриттів, які здійснив Тургенєв. Інший великий російський письменник Достоєвський у 1863 р. з співчуттям згадував “неспокійного і сумного Базарова (ознака великого серця), незважаючи на егоїзм”.