Твір проблема долі людини

Розповідь М. А. Шолохова “Доля людини” був написаний у 1950-ті роки. Жанр цього твору є перехідним. Невеликий обсяг, епізод як сюжетна основа характерні для розповіді. Однак масштаб конфлікту, учасником якого стає герой, перетворює новелу про випадок, що трапився з “двома осиротевшими людьми”, повість про “російську людину…непохитної волі”, що витримала “військовий ураган небаченої сили”.

Гуманістична ідея заявлена вже в назві твору. Автор зосередив увагу на характер і долю того, хто зміг у нелюдських умовах залишитися людиною, зберегти душу, здатну до любові і співчуття. Війна в оповіданні не тільки описана очима очевидця і учасника, але і показана як руйнування самого життя (образ ображеного, занапащеного дитинства).

Події в “Долі людини” відбуваються “першої післявоєнної весни на Верхньому Дону”. Оповідач, намагаючись дістатися в станицю Букановскую, на дві години залишається на причалі в очікуванні своїх супутників. Там він зустрічає дивну” пару – “високого, сутуловатого чоловіка” і “маленького хлопчика, судячи по зростанню – років п’яти-шести, не більше”. З слів “випадкового співрозмовника” з’ясовується, що він колишній шофер…на вантажний”, учасник війни. З самого початку батько хлопчика викликає бажання “запитати, куди він йде з дитиною, яка нужда жене його в таку бездоріжжя”. Коли оповідач уважніше “глянув на нього”, йому і зовсім стає “щось не по собі від очей чоловіка, “немов присипаних попелом, наповнені такий непереборне смертної тугою, що в них важко дивитися”.

У цьому герої є щось незвичайне, привертає увагу, викликає здивування навіть у оповідача, пройшов майже всю війну. Цим пояснюється особливий інтерес оповідача (“…я весь перетворився у слух”) до сповіді “уродженця Воронезької губернії” Андрія Соколова.

В оповіді про життя героя використаний форма оповіді. Соколов розповідає свою біографію сам. Його історія – це шлях від страждання одного до іншого. Герой уцілів у громадянській війні, єдиний з усієї родини залишився живий під час голоду 1922 року (“Рідні…ні однієї душі”). Але життя тривало. У героя з’являється дружина (“Смирна, весела, догідлива і розумниця…”), діти (“Спочатку синочок народився, через роки ще дві дівчинки…”), будинок (“За десять років ми зібрали трохи деньжонок і перед війною поставили собі будиночок…”).

Життя, здавалося б, налагоджувалася, але все ламає війна. “На третій день” Андрій Соколов йде з дому, супроводжуваний “осиротілими” діточками і ридаючій від передчуття вічної розлуки дружиною. Спочатку її сльози сприймаються Соколовим як провісники власної смерті (“Що ти мене завчасно живцем хоронишь?!”), і тільки через три роки він дізнається, що “тоді підказало їй бабине серце” страшну правду про неї самої. Вона та дочки були убиті прямим попаданням бомби в їх будинок, “ніяково” побудований “неподалік від авіазаводу”.

За чотири роки герою довелося випробувати всі тяготи війни. Він був два рази поранений, третій, важко контужений, потрапив у полон, де смерть підстерігала його на кожному кроці. Героя дивом не розстріляли “шість автоматників”, помітили у полі пораненого російського солдата: “…єфрейтор…постарше” вирішив, що краще відправити полоненого “працювати на…райх”. Потім його затримали за спробу втечі, били, цькували собаками (“Голого, всього в крові і привезли в табір. Місяць відсидів в карцері за втечу, але все-таки живий…живий я залишився”).

За “гіркі слова про те, що “чотири кубометри виробітку – це багато, …а на могилу кожному з нас і одного кубометра через очі вистачить”, Соколова хоче розстріляти лагерфюрер Мюллер. Але і тут героя рятує воля до життя.

У сорок четвертому році Андрій Соколов виявляється шофером у “німця-інженера”. Втеча з полону не завершує низку його випробувань. Ненадовго “блиснула радість в житті, коли знайшовся син, за минулі роки став офіцером – артилеристом. Але Анатолій гине в останній день війни, “і щось обірвалося в душі батька. Його існування втратило сенс.

Однак минає півроку, і життя відроджується. Герой бере “собі діти” маленького сироту Ванюшку, випадково зустрінутого їм “близько чайної”. Його закаменевшее від горя серце “відходить”, на душі стає радісно, легко і світло”. У героя з’являється прагнення до майбутнього.

Оповідання Андрія Соколова викликає не тільки “важку смуток”, але і захоплення “непохитною волею” російської людини.

Таким чином, в оповіданні показана воля і характер російської людини. Він долає смертельні небезпеки, глибокі внутрішні кризи, викликані втратою рідних і близьких, завжди зберігаючи присутність духу (“Підполковник підійшов до мене і тихо каже: “Мужайся, батько! Твій син…убитий сьогодні…” я Хитнувся, але на ногах встояв”), гідність і гордість, відкрите добре серце.

Фінал твору звернений до майбутнього, “до вічного твердженням живого життя”, уособленням якого стає махає видали “ручонка” Івасика. Підводячи підсумок випробування російського характеру у війнах і бідах XX століття, автор передчуває “великі звершення”, нову весну в житті Росії.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам