Лермонтов – фігура абсолютно унікального масштабу і формату в російській літературі. Молодший сучасник Пушкіна, він не потрапив до когорти митців, зарахованих до золотого століття російської поезії. Не виявилося йому місця і у низці великих російських прозаїків: Гоголя, Достоєвського, Толстого, – зробили величезний вплив не тільки на російську, але й на всю світову літературу.
Не поступаючись, бути може, за рівнем таланту сонця російської поезії, Лермонтов на довгі роки опинився в тіні Пушкіна. Вірніше, він сам обрав це місце, вважаючи, що не гідний нав’язувати власне суспільство загального кумира. Вони не могли зустрітися, але так і не були представлені один одному.
Смерть Пушкіна, виявилася тим рубежем, після якого до Лермонтову прийшло розуміння, що свою силу і дар він не має права приховувати далі. Він пише вірш “На смерть поета” і починає публікувати свої твори.
Разом з тим, у Лермонтова практично не було кола літературних знайомств, він залишався самотнім і цілком самодостатньою особистістю. Можливо, причиною тому була схильність поета до філософських і психоаналітичним тем у творчості (“Демон”, “Валерик”, “Виходжу один я на дорогу”), що були досить екзотичні для російських письменників.
Останні роки життя поета – це практично вертикальний зліт, який не дає навіть орієнтовно припустити рівня висот, яких міг досягти Лермонтов. Якщо ще можна уявити, що однією з тем пізнього творчості Пушкіна, не загинь він на дуелі, виявилася б російська історія – то будувати здогади про перспективи літературної діяльності Лермонтова немає ніякої можливості.