Література російського зарубіжжя складається з трьох хвиль російської еміграції. Еміграція першої хвилі – трагічна сторінка російської культури. Це унікальне явище і за масовістю, і за внеском у світову культуру. Масовий вихід з Радянської Росії почався вже в 1919 році. Виїхало понад 150 письменників і понад 2 млн. чоловік. В 1922 році за постановою державного політичного управління (ГПУ) з країни були вислані на так званому “філософському кораблі” більше 160 релігійно-філософських письменників (Н. Бердяєв, Н. Лоський, С. Франк, І. Ільїн, Ф. Степун, Л. Шестов), прозаїків і критиків (М. Осоргин, Ю. Айхенвальд та ін), лікарів, професорів університетів. З Росії виїхав колір російської літератури: І. Бунін, Купрін А. (пізніше повернувся), Б. Зайцев, І. Шмельов, А. Толстой (повернувся в 1923 році), Д. Мережковський, 3. Гіппіус, К. Бальмонт, І. Северянин, Вяч. Іванов та ін Еміграція першої хвилі зберігала всі основні особливості російського суспільства, представляла, за словами 3. Гіппіус, “Росію в мініатюрі”.
Основними центрами російської еміграції в Європі були Берлін (в основному тут осіли драматурги і театральні діячі), Прага (професори, художники, поети), Париж (що став столицею російської культури). На Сході емігрантів взяли Шанхай, Харбін (С. Гусєв-Оренбурзький, С. Петров-Блукач, А. Вертинський, Н. Байків).
В літературі першої хвилі еміграції чітко виділялися два покоління-старше, представники якого сформувались як письменники на російської грунті, вони були відомі російському читачеві, мали свій сформований стиль, широко видавалися не тільки в Росії. Це майже всі символісти, крім А. Блоку, Ст. Брюсова і повернувся А. Білого (3. Гіппіус, К. Бальмонт, Д. Мережковський), футуристи (В. Северянин, Н. Оцуп), акмеїстів (Р. Іванов, Р. Адамович), реалісти (Бунін І., В. Шмельов, Б. Зайцев, А. Купрін А. Толстой, М. Осоргин). Навколо них складалися групи, гуртки з письменників молодшого, так званого “непоміченого” покоління. Це ті, хто в Росії починав ще своє становлення, друкував окремі твори, але не встиг скластися як письменник або поет зі своїм стилем. Одні з них групувалися навколо Буніна, утворивши “бунинский гурток” (Р. Кузнєцова, Л. Зуров). Інші об’єдналися навколо Ходасевича, створивши групу “Перехрестя”. Вони орієнтувалися на строгі форми (неокласицизм). Це Ю. Терапиано, Вл. Смоленський, Н. Берберова, Д. Батіг, Юр. Мандельштам.
Навколо Р. Адамовича і Р. Іванова склалася група “Паризька нота” (В. Одоєвцева, Б. Поплавський, А. Ладинського). Головне в творчості – простота: ніяких складних метафор, ніякої деталізації, лише найбільш загальні, навіть абстрагированное. Вони продовжували акмеїзм, хоча зверталися і до досвіду символістів. Теми – любов, смерть, жалість.
Учасники групи “Кочові” (керівник М. Слонім) прагнули експериментувати зі словом, формою. Наслідували традиції футуризму, особливо Ст. Хлєбнікова (А. Гинкер, А. Присманова, Ст. Мамченко).
Основна тема творчості в самому початку еміграції (1918-1920) – це “вибух антирадянських пристрастей”. Виходить “Окаянні дні” В. Буніна, книга заміток і щоденникових записів людини, зсередини бачила перші повоєнні роки. В ряді місць вона перегукується з “Несвоєчасними думками” М. Гіркого (про азіатчини і дикості в російській людині, про вини інтелігенції, яка так довго привчала народ до думки, що він страждалець і страстотерпець, так довго виховувала в ньому ненависть, що тепер сама жахається плодам; про звірства солдатів і комісарів і т. д.).
Кожен поет, письменник створює в своїй творчості особливий світ, в рамках якого намагається образно переосмислити хвилюючі його проблеми, знайти їх