Твір “Бабусині руки”

Хочу розповісти вам про свою бабусю. Її звуть Річкина (Перязева) Олександра Іванівна. Бабуся моя завжди була домогосподаркою, але це, як відомо, теж праця не з легких. Вона у мене дуже добра, хороша, красива, розумна, ласкава, так її можна описувати дуже довго. Вона не великого зросту, повненька, але, незважаючи на це, за день встигає зробити дуже багато справ. Ніжні, теплі бабусині руки часто обіймають мене, ці руки вміють все: пекти пиріжки, гладити, в’язати, прибирати, піклуватися. А в її карих добрих очах виблискує любов.

А рік тому, ми з бабусею їздили в Казахстан. Хоч вона у мене і жінка похилого віку, але все ж дуже активна! З нею так весело, навіть не засумуєш їхати в поїзді, розповідає різні веселі історії, навіть може почитати книгу, зовсім як у дитинстві. Ще мені подобається з нею їздити відпочивати, тому що вона ніколи не поспішає, можна зайти в будь-яке місце сфотографуватися, посидіти, відпочити. Загалом, приїхали додому засмаглі, відпочивши, з купою позитивних емоцій і фотографій!

Я зі своєю бабусею з дитинства. Як мені розповідає мама, я могла у бабусі пропадати годинами, днями, тому що з нею дуже цікаво, вона добра, у неї все можна! Коли я була зовсім маленька, я її чомусь не називала бабуся чи бабуся, а метелик!

Бабуся мені багато розповідає про своє дитинство. Вона жила на Алтаї. Дитинство в неї було не з простих, так як у неї помер батько, коли їй було всього 10 років. Залишилися вони втрьох: сестра Люда, моя бабуся і мати Таня. Як розповідає бабуся, вони її дуже цінували і любили, тому дуже багато допомагали їй, вели господарство, загалом, будинок був повністю на тендітних дівчаток, поки мати була на роботі. І відповідно через це на дитячі пустощі, потіхи часу майже не залишалося.

Потім бабуся поїхала вчитися, вийшла заміж, та через кілька років у неї захворіла мама. Вона її не залишила, забрала до себе. Мати тяжко хворіла протягом 12 років, не могла ходити, моя бабуся до останнього подиху своєї матері була поруч з нею.

Потім вже через 20 років у неї теж дуже важко захворів чоловік, мій дідусь. Баба його лікувала протягом 5 років, я бачила, як важко їй було, але вона не здавалася, смерть дідуся вона пережила дуже важко, я завжди була поруч з нею.

Я сподіваюся, що за її чуйну душу і тепле серце Господь віддячить її міцним здоров’ям.

Вона у мене дуже любить квіти. У її будинку дуже багато рослин, квіточок, виглядає як в красивому літньому саду. А садить вона у мене різні красиві квіточки, в її саду в літній час просто рай! Бабуся вчить мене, як дбайливо і правильно посадити розсаду, як красиво посадити квіточки, і багато чому іншому. Сама ж вона в мене любить осінні квіти, наприклад, айстри, яким не страшний мороз, які дуже довго цвітуть, та й взагалі красиво виглядають на тлі пожовклого лісу.

Я з бабою проводжу дуже багато часу, ми ходимо за грибами, ягодами, а ще бабуся вчить мене готувати пиріжки. З нею так весело це робити! Але все ж її пиріжки я обожнюю найбільше. Як і у будь-бабусі, вони у неї відмінні!

Я вдячна своїм батькам за те, що назвали мене на честь моєї зараз вже єдиною і улюбленої бабусі.

Я, як і всі онуки, люблю її більше за всіх! Але, на жаль, останнім часом я їй про це дуже рідко говорю. Я обов’язково виправлюся. Але все-таки вона для мене найкращий чоловік, якому я можу довірити всі свої секрети і таємні бажання, і найкраща бабуся на світі. Навіть якщо я помиляюся чи в чомусь не права, я знаю, що не почую від неї ніякої критики, я впевнена, що вона завжди підтримає мене і дасть слушну пораду.

Мені дуже пощастило, я живу по сусідству зі своєю бабусею, дуже часто ходжу до неї в гості, знаючи, що вона завжди буде мені рада. Я боюся одного, що одного разу, прийшовши до своєї рідної бабусі як зазвичай, почую до болю моторошну тишу замість слів: “Здрастуй, золотко!” Це дуже страшно…

Я не кажу, що вона в мене якась особлива (хоча для мене це так і є), просто я ціную її і її любов. Людина, яка любить мене більше всіх на світі,- це вона і є.

Не забувайте своїх бабусь! Вони нас люблять, цінують і пишаються нами! Зрозумійте це! Адже в один момент ви можете спізнитися, і лише тоді зрозуміти, як ви її любите і як вона вам дорога. Любіть їх, поки що, не дай Бог, не спізнилися…

Роздрукувати
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: