Що таке байка Езопа

Був Езоп історичною особою – сказати неможливо. Наукової традиції про життя Езопа не існувало. Геродот (II, 134) пише, що Езоп був рабом якогось Иадмона з острова Самос, потім був відпущений на волю, жив за часів єгипетського царя Амасіса (570 – 526 до н. е..) і був убитий дельфийцами; за його загибель Дельфи заплатили викуп нащадкам Иадмона. Гераклид Понтійський сто з гаком років потому пише, що Езоп походив з Фракії, був сучасником Ферекід, і першого його господаря звали Ксанф, але ці дані він витягує з того ж розповіді Геродота шляхом ненадійних умовиводів (наприклад, Фракія як батьківщина Езопа навіяна тим, що Геродот згадує про Эзопе у зв’язку з фракиянкой гетеро Родопис, колишньої також в рабстві у Иадмона). Арістофан (“Оси”, 1446 – 1448) вже повідомляє подробиці про смерть Езопа – мандрівний мотив підкинутої чаші, що послужила підставою для його звинувачення, і байку про орлі жука, розказану ним перед смертю. Через століття це твердження героїв Арістофана повторюється вже як історичний факт. Комік Платон (кінець V ст.) вже згадує і про посмертні перевтілення душі Езопа. Комік Алексид (кінець IV ст.), написав комедію “Езоп”, зіштовхує свого героя з Солоном, тобто вже вплітає легенду про Эзопе в цикл легенд про сім мудреців і царя Крьозе. Його сучасник Лисипп також знав цю версію, зображуючи Езопа на чолі семи мудреців.

Рабство у Ксанфа, зв’язок з сімома мудрецями, смерть від підступності дельфійських жерців, – всі ці мотиви стали ланками подальшої эзоповской легенди, ядро якої склалося вже до кінця IV ст. до н. е. Найважливішою пам’яткою цієї традиції стало складене на народній мові “Життєпис Езопа”, що дійшло в декількох редакціях. У цій версії важливу роль відіграє потворність Езопа (не згадуване у стародавніх авторів), батьківщиною його замість Фракії стає Фрігія (стереотипне місце, яке асоціюється з рабами), Езоп виступає як мудрець і жартівник, дурачащий царів і свого господаря – дурного філософа. У цьому сюжеті, як не дивно, майже ніякої ролі не грають власне байки Езопа; анекдоти і жарти, рассказываемые Эзопом в “Життєписі”, не входять в що дійшов до нас від античності звід “эзоповых байок” і жанрово досить далекі від нього. Образ потворного, мудрого і хитрого “фригійського раба” в готовому вигляді дістається новоєвропейської традиції. Стародавність не сумнівалася в історичності Езопа, Відродження вперше поставило це питання під сумнів (Лютер), філологія XVIII століття обґрунтувала це сумнів (Річард Бентлі), філологія XIX століття довела його до межі (Отто Крузиус і за ним Резерфорд стверджували мифичность Езопа з рішучістю, характерною для гиперкритицизма їх епохи), XX століття став знову схилятися до допущенню історичного прототипу образу Езопа.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: