Самотність у великому місті твір

М’який кленовий листок лагідно і трепетно підноситься вітром і знову падає на холодну землю. Він настільки самотній що йому все одно куди несе його доля. Ні теплі промені ласкавого сонця ні весняна свіжість морозного ранку вже не радують його. Цей маленький листок настільки беззахисний, що йому доводиться змиритися з долею долі і лише сподіватися на те, що коли-небудь вдасться знайти свій притулок. В оповіданні І. А. Буніна “Сонячний удар” поручик, немов самотній листок, поневіряється по чужому місту.

Це розповідь про кохання з першого погляду, про скороминуще захоплення, про силу пристрасті і гіркоти розставання. У творчості І. А. Буніна любов складна і нещаслива. Герої розлучаються, немов прокинувшись після солодкого любовного сну. Те ж саме відбувається і з поручиком. Перед читачем постає картина спеки і духоти: загар на тілі, кипляча вода, гарячий морський пісок, запилена извозничья прольотка… Повітря наповнене любовної пристрастю.

Страшно душний, сильно розжарений за день готельний номер – ось відображення стану закоханих. Білі опущені занавіски на вікнах – це межа душі, а дві несожженные свічки на подзеркальнике – те, що, можливо, залишилося тут від попередньої пари. Однак настає час розставання, і маленька безіменна жінка, жартівливо называвшая себе прекрасною незнайомкою, їде. Поручик не відразу розуміє, що любов

Йде від нього. В легкому, щасливому стані духу він довіз її до пристані, поцілував і безтурботно повернувся в готель.

Його душа була ще сповнена нею – і порожня, як і готельний номер. Аромат її доброго англійської одеколону, її недопита чашка лише посилювали самотність. Поручик поспішив закурити, але сигаретний дим не здатний побороти тугу і душевну порожнечу. Іноді трапляється, що ми розуміємо, з яким прекрасним людиною звела нас доля, лише в той момент, коли його вже немає поруч.

Поручику нечасто доводилося закохуватися, інакше він не став би називати пережите почуття “дивним пригодою”, не погодився б з безіменної незнайомкою, що вони обидва отримали щось подібне до сонячного удару. У готельному номері ще все нагадувало про неї. Однак важкі були ці спогади, від одного погляду на неприбрану ліжко посилювалася і без того нестерпна туга. Десь там, за відкритими вікнами, відпливав від нього пароплав з таємничою незнайомкою. Поручик на мить спробував уявити, що відчуває таємнича незнайомка, відчути себе на її місці. Ймовірно, вона сидить в скляному білому салоні або на палубі і дивиться на величезну блискучу під сонцем річку, на зустрічні плоти, на жовті мілини, на сяючу далину води і неба, на весь цей безмірний волзький простір. А його мучить самотність, дратує базарний говір і скрип коліс.

Життя самого звичайної людини часто нудна й одноманітна. І тільки завдяки таким швидкоплинних зустрічей люди забувають про щоденні нудні справи, кожне розлучення вселяє надію на нову зустріч, і з цим нічого не поробиш. Але де ж зможе зустріти поручик свою кохану у великому місті? До того ж у неї сім’я, трирічна донька. Потрібно продовжувати жити, не давати розпачу оволодіти розумом і душею, хоча б заради всіх майбутніх зустрічей.

Все проходить, як говорив Юлій Цезар. Спочатку дивне, незрозуміле почуття затьмарює розум, але туга і самотність неминуче залишаються в минулому, як тільки людина знову опиняється у суспільстві, спілкується з цікавими людьми. Нові зустрічі – ось найкращі ліки від розставань. Не потрібно йти в себе, думати про те, як прожити цей нескінченний день з цими спогадами, з цієї нероздільної борошном. Поручик був самотній в цьому богом забутому містечку. Він розраховував знайти співчуття до себе з боку оточуючих.

Але вулиця лише посилила тяжкі спогади. Герой не міг зрозуміти, як можна спокійно сидіти на козлах, палити і взагалі бути безтурботним, байдужим. Йому захотілося дізнатися, чи він так страшно нещасний у всьому цьому місті. На базарі всі тільки й робили, що вихваляли свій товар. Все це було так нерозумно, безглуздо, що герой втік з базару. У соборі поручик також не знайшов притулку: там співали голосно, весело і рішуче. Нікому не було діла до його самотності, а безжалісне сонце пекло невблаганно. Погони і гудзики його кітеля нагрілися так, що до них неможливо було доторкнутися. Тяжкість внутрішніх переживань поручика поглиблювала нестерпна спека на вулиці. Ще вчора, перебуваючи під владою любові, він не помічав палючого сонця. Тепер же, здавалося, вже ніщо не зможе подолати самотність. Поручик спробував знайти розраду в спиртному, але від горілки його почуття ще більше розгулялися. Герою так хотілося позбутися від цієї любові, і разом з тим він мріяв зустрітися знову зі своєю коханою.

Але яким чином? Він не знав ні прізвища, ні імені. Пам’ять поручика ще зберігала запах її засмаги і холстинкового сукні, красу її міцного тіла і витонченість маленьких рук. Довго розглядаючи портрет якогось військового на фотовитрине, герой задумався над питанням, чи потрібна така любов, якщо потім все буденне стає страшним і диким, чи добре, коли серце вражене занадто великою любов’ю, занадто великим щастям. Кажуть, все добре в міру. Колись сильна любов після розставання змінюється заздрістю до оточуючих. Те ж саме сталося з поручиком: він став нудитися лютою заздрістю до всіх нестрадающим людям. Все навколо виглядало самотнім: будинки, вулиці… Здавалося, навколо немає ні душі. Від колишнього добробуту залишилася лише біла густа пил, що лежала на бруківці.

Коли поручик повернувся в готель, номер був уже прибраний і здавався порожнім. Вікна були закриті, штори опущені. В кімнату проникало лише легкий вітерець. Поручик втомився, до того ж, він був дуже п’яний і лежав, підклавши руки під потилицю. По його щоках покотилися сльози відчаю, настільки сильно було відчуття безсилля людини перед всемогутньою долею. Коли поручик прокинувся, біль втрати трохи притупилася, ніби він розлучився з коханою десять тому немає. Залишатися в номері далі було нестерпно. Гроші для героя втратили всяку цінність, цілком можливо, в його пам’яті ще свіжі були спогади про міському базарі, про спекуляції торговців. Щедро розрахувавшись з візником, він пішов на пристань і за хвилину опинився на багатолюдному пароплаві, що йде слідом за незнайомкою.

В дії настала розв’язка, але в самому кінці розповіді І. А. Бунін ставить останній штрих: за кілька днів поручик постарів на десять років. Відчуваючи себе в полоні любові, ми не думаємо про неминучу хвилині розставання. Чим сильніше ми любимо, тим тяжче бувають наші страждання. Ця тяжкість розставання з близькою тобі людиною ні з чим не порівнянна. Що ж відчуває людина, коли втрачає свою любов після неземного щастя, якщо з-за швидкого захоплення старіє на десять років? Людське життя, наче зебра: біла смуга радості і щастя неминуче зміниться чорної. Але успіх однієї людини зовсім не означає невдачу іншого. Потрібно жити з відкритою душею, даруючи радість людям, і тоді наше життя буде повертатися радість, частіше ми будемо втрачати голову від щастя, ніж нудитися в очікуванні нового сонячного удару. Адже нічого немає нестерпнішим очікування.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: