Ранній осінній ранок. Я встаю завжди в половині сьомого, щоб встигнути перед школою вивести нашу собаку Джемму на прогулянку. Ми йдемо з нею в найближчий парк, де можемо грати, бігати і дуріти.
Алеї парку зараз вбрані у червоне золото. Їм же усипані всі доріжки, всі клумби і трав’янисті галявини під деревами. Справжня скарбниця, а не парк. Хапай золото – не хочу! Листя на деревах відливають червонуватим відтінком і просто-таки горять в променях ранкового сонця. Може здатися, що самі дерева зараз світяться і гріють яскравіше і сильніше, ніж осіннє сонце. Світило адже вже не дає колишнього літнього тепла.
Рідкісний блідо-зелений листочок проглядає серед усього цього паркового пишноти. Зелених листя на деревах, як спогадів про літо, залишилося мало, а скоро і зовсім не залишиться. А стовбури дерев виділяються на тлі листя чисто-чорним кольором. Осібно стоїть кущ бруслини, який ще називають в народі “вовчими сережками”. Цей модник пофарбував свій осінній костюм в яскраві малинові, червоні і бордові відтінки. Його видно здалеку – такий круглий і ошатний “торт” посеред парку неможливо не помітити.
Під час нашого ранкового походу Джемма риється в опалому листі, розкидає їх навколо, копає їх носом. Я згадую, як ми, коли вчилися в молодших класах, від душі валялися біля школи на гірках опалого листя та “кидались золотом” один в одного.
Мені дуже шкода, що в нашому парку немає ставка – золоті листя плавали б за нього, як сонячні кораблики. На лавках теж з ранку не посидиш – вони вологі після нічного холодного дощу. Ми йдемо з Джеммою додому: я хочу після прогулянки встигнути зігрітися гарячим чаєм і як слід поснідати перед заняттями в школі.