Цими добре відомими рядками починається розповідь про Мцирі, полоненого горці, що став символом вільного й нескореного духу. У кількох рядках Лермонтов описує його дитинство і юність. Полоненого Мцирі везли з рідних гір в Росію, однак по дорозі він захворів. Один з ченців зглянувся над Мцирі, прихистив його, вилікував і виховав. Вже це стисле оповідання про минуле дозволяє зрозуміти багато чого в характері героя. Важка хвороба і випробування розвинули в дитині “могутній дух”. Він ріс відлюдним, без спілкування з однолітками, ніколи не нарікаючи на долю, але і нікому не повірять своїх мрій. Так з дитинства простежуються два основних мотиви, важливих для характеристики Мцирі: мотив сильного духу і при цьому – слабкого тіла.
Герой “слабкий і гнучкий, як очерет”, але свої страждання він переносить гордо, разюче, що “навіть слабкий стогін / З дитячих губ не вилітав”.
Проходить час, Мцирі виростає і збирається прийняти свою нову долю. Ченці готують його до постригу. У цій строфі Лермонтов вимовляє дуже важливу для розуміння героя річ: “… до полоні він звик”. Мцирі і справді виглядає покорившимся, він вивчив чужу мову, ввібрав чужі – монастирські традиції, і має намір прийняти обітницю смирення та послуху. Але зовсім не істинне смирення говорить тут в Мцирі, а тільки незнання іншого життя: “з гучним світлом незнайомий”. Щоб пробудити його, необхідний поштовх, і ось починається буря. В грозову ніч, поки ченці тремтять у вівтарів, боячись гніву Божого, Мцирі покидає свою темницю. Так відбувається духовне переродження героя, так він випускає на волю ту пристрасть, той вогонь, який, як він сам пізніше зізнається, “з юних днів, / Таяся, жив у грудях моєї”. І тепер уже характеристика головного героя Лермонтова Мцирі – це характеристика героя-бунтівника, що зважився на бунт проти звичного суспільства, звичного світоустрою.
Подальші рядки поеми розповідають нам саме про це Мцирі, про Мцирі звільненому.
Він опинився на волі, і все тут для нього нове. Мцирі реагує на навколишній його дикий, незайманий кавказький край так, як може реагувати тільки повністю природна людина. Він глибоко переживає красу навколишнього світу. Столпившиеся, ніби в танці дерева, роса на листі, що нагадує сльози, золота тінь полудня – нічого вислизає від його уважного погляду. Звернемо увагу на те, скільки зменшувально-пестливих слів використовується Мцирі для опису природи: “хмаринка”, “димок”, “вогник”. “Очима і душею” він тоне в синяві неба, знаходячи в цьому заспокоєння, не відоме йому в монастирських стінах. У цих сценах Лермонтов показує, що Мцирі доступні всі людські почуття. Він не тільки дикий горець, яким його вважали ченці. В його душі приховані і поет, і філософ, але проявитися ці почуття можуть лише на волі. Відома йому і любов, любов до своєї батьківщини і втраченим близьким. Спогади про батька та сестер Мцирі переживає як щось святе і дорогоцінне. Зустрічається Мцирі і з дівчиною, з молодою грузинкою, спустилася за водою. Її краса вражає героя, і, переживаючи зустріч з нею спочатку наяву, а потім і у сні, він нудиться “сладкою тугою”. Цілком можливо, що Мцирі міг би бути щасливий у коханні, але він не може відступитися від своєї мети. Його кличе шлях на батьківщину, і Мцирі продовжує свій шлях на Кавказ.