Людяність “Слова о полку Ігоревім”

Максим Горький говорив про російською мистецтві: “Російське мистецтво передусім сердечне мистецтво. У ньому незгасно горіла романтична любов до людини, цим вогнем любові блищить творчість наших художників великих і малих”. Зачатки цієї сердечності ми можемо помітити і в найдавніших творах російської літератури. Вона виразно проявилася вже в “Слові о полку Ігоревім”.

Вісім століть тому було створено “Слово о полку Ігоревім” – видатний художній феномен Київської Русі. У цьому геніальному творі відбилося світобачення наших далеких пращурів, їх естетичні погляди й етичні норми.

“Слово о полку Ігоревім” – одна з найгуманніших творів світової літератури. Воно відзначено печаткою особливої людяності, особливо уважного ставлення до особистості. Воно повно сильних і хвилюючих почуттів. Розповідаючи про похід російського війська, автор “Слова” сповнений такої сильної скорботи, що як би не може утримати себе від втручання в дії Ігоря. Почуття автора “Слова о полку Ігоревім” так великі, його розуміння чужого горя і чужих радощів так гостро, що йому здається, що такими ж почуттями, цими ж переживаннями наділене все навколишнє.

Висока емоційність художнього слова досягається прийомами уособлення (персоніфікації) природи. Тварини, дерева, трави, квіти, вся природа щедро наділяються автором людськими почуттями, здатністю розрізняти добро і зло, співчувати першому і ненавидіти друге, вони попереджають росіян про нещастя, переживають з ними горе і радості. Це злиття автора і природи підсилює значущість і драматизм того, що відбувається. Почуття автора, що знаходять відгук у природі, як би виявляються удесятеренными в силі. Читач отримує можливість бачити, чути, відчувати те, що відбувається.

На відміну від Бояна, співака давніх років, який осмислював людське існування у всьому його різноманітті, автор “Слова” говорить тільки про одну подію і оцінює його вустами сучасників. Він з винятковою увагою проникає у душевні переживання своїх героїв. У всій складності представлені суперечливі почуття Святослава Всеволодовича, князя київського, при звістці про поразку Ігоря та Всеволода. Він батьківськи любить їх і батьківськи дорікає за безрозсудний похід на половців без змови з іншими руськими князями: “Що ж натворили ви моїй срібній сивині?”

Автор “Слова” розуміє бажання віддати перевагу смерть полоні, висловлене Ігорем на початку походу. Він з дивовижною людяністю говорить про самотню (саме самотньою!) смерті Ізяслава Васильковича на полі битви на кривавій траві: не було з ним його братів, в самоті изронил він свою жемчужну душу.

Читач фізично відчуває викликане ураженням Ігоря стан тривоги і біль, який пережив рідний край. Тут у поетичній формі відображені скорботу і відчай перед великим горем, втратою рідних і близьких.

Людяність “Слова” проявляється різноманітно і сильно. Вона позначається й у характеристиках дійових осіб – виразних, коротких і дивно точних; розкривається в описі взаємин між героями твору. Між Ігорем і Всеволодом вони братські, пройняті почуттям глибокої поваги; між ними і Святославом – батьківськи теплі. Особливу увагу автор приділяє відносинам між чоловіком і дружиною, які засновані на взаємній любові і повазі.

В образі Ярославни в “Слові о полку Ігоревім” знайшли відображення характерні риси внутрішньосімейних відносин і, в першу чергу, шанобливе ставлення до жінки. Образ Ярославни сприймається як символ жіночої вірності, дружини воїна. У молодого Ярославни розкривається багатство і сила її внутрішнього світу, підкреслюються її безстрашність і мужність: з могутніми силами природи – вітром, Дніпром, сонцем – вона тримається на рівних; вона готова мужньо розділити з чоловіком всі тяготи військового походу. Безмежно і її милосердя: своєю присутністю Ярославна хоче полегшити страждання пораненого і полоненого Ігоря. Ніжністю і любов’ю наповнене кожне слово її монологу. Про силу поетичного образу Ярославни, створеного поетом у стародавні часи, але вічно живого, що втілює в собі образ російської жінки, пише у своєму вірші “Співця “Слова” Валерій Брюсов:

Стародавньої Ярославівні тихий гомін струн.

Лик твій давній, лик твій світлий, як і раніше, юн.

Іль співак безвісний, мудрий, той, хто Слово заспівав,

Всі мрії віків прийдешніх таємно підглянув?

Або російських жінок лики все в тобі злиті?

Ти – Наташа, ти – і Ліза, і Тетяна. – ти!

На стіні ти плачеш вранці. Як світла туга!

І, крутячись, забирає сльози пісня співака – століття!

Своєю людяністю, красою внутрішнього світу багатьох героїв “Слово” вже багато десятиліть підкорює серця читачів. Пам’ятник давньоруської літератури, що пройшов через століття, залишився таким же незмінно прекрасним, як і при своєму створенні, багато в чому завдяки саме своїм гуманістичного пафосу і поетичного генію автора.

Роздрукувати
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: