Олексій Максимович Пєшков, який взяв собі літературний псевдонім Максим Горький, створив не один чудовий твір. Багато людей сучасності готові з задоволенням зануритися в казковий і таємничий світ оповідання “Стара Ізергіль”, а комусь більше до душі його революційні твори, пройняті патріотизмом і силою духу. Приміром, можна згадати роман Горького “Мати”, кожен із завмиранням серця стежив за розвитком подій у цьому творі і хотів скоріше дізнатися, чим же закінчиться ця цікава історія про матері-героїні. Як кажуть: “На смак і колір товаришів немає!”, тому нам подобаються різні твори.
А зараз я хотів би торкнутися таку тему: “Люди “дна”: характери і долі (за драмі Горького “На дні”)”.
Ця тема цікава тим, що саме в драматичних творах цього письменника і багатьох інших, безумовно, розкривається безліч проблем, які актуальні й донині. Серед них можна згадати і лінь, жадібність, жадібність, лицемірство, егоїзм, надмірне самолюбство. Всі ці людські вади зустрічаються і нам, сучасним людям. Ми щодня стикаємося з безліччю людей, і дуже складно сказати хто він тобі, друг або ворог. Адже, як прийнято зараз говорити: “Людям властиво носити маски”, і дійсно! Ми ні за що не зможемо сказати хороший це людина чи погана, тільки в якійсь життєвій ситуації вся його “сутність вилізе назовні”. Ось і Горький не раз писав саме про це. Він неодноразово вказував, що добрий і порядний на перший погляд людина, раптом, несподівано, був людиною не першої свіжості”.
Тепер я пропоную розглянути більш детально тему, що стоїть на чолі цього твору, і привести ряд наочних прикладів.
Отже, розглянемо ситуацію, що склалася у суспільстві на прикладі п’єси “На дні”. Діалог у цьому творі являє собою мовне втілення сюжету як послідовний розвиток дії: дієвість слова, характерна для драми, і означає систему акцій і реакцій, де слова, яке б не стосувалось до развивающемуся події, немає і бути не може, – де слово – вчинок.
З самого початку твору автор занурює нас в огидну середу, з якої, здавалося б, вибратися неможливо: “Підвал, схожий на печеру. Стеля – важкі, кам’яні склепіння, закіптюжені, з проваленою штукатуркою. Світло – від глядача і, зверху – вниз, – з квадратного вікна з правого боку. Правий кут зайнятий відгородженій тонкими перегородками кімнатою Попелу, близько двері в цю кімнату – нари Бубнова. У лівому кутку – велика російська піч; в лівій, кам’яної, стіні – двері в кухню, де живуть Кваша, Барон, Настя. Між піччю і дверима біля стіни – широка ліжко, закрита брудним ситцевым пологом. Скрізь по стінах – нари. На передньому плані біля лівої стіни – обрубок дерева з лещатами і маленькою ковадлом, прикріпленими до нього, і інший, нижче першого. На останньому – перед ковадлом – сидить Кліщ, приміряючи ключі до старих замків. Біля ніг його – дві великі зв’язки різних ключів, надягнутих на кільця з дроту, зіпсута стіл, дві лави, табурет, все – нефарбоване і брудне. За столом, біля самовара, Діжа – господарює, Барон жує чорний хліб і Настя, на табуреті, читає, облокотясь на стіл, розпатлану книжку. На ліжку, закрита пологом, кашляє Ганна, Бубнов, сидячи на нарах, приміряє на болванці для шапок, затиснутою в колінах, старі розпоротий штани, міркуючи, як треба кроїти. Біля нього – роздерта картонка з-під капелюха – для козирків, шматки клейонки, ганчір’я.