“Духовна еволюція Онєгіна” твір

Проблема розвитку характеру вперше знайшла вичерпне рішення у творчості Пушкіна. Його Онєгін, як і ряд інших героїв роману “Євгеній Онєгін”, реально розвивається. Пушкін виходив із переконання в тому, що людина не може залишитися незмінним, більше того якщо навколишнє середовище виявилася застиглою. Світло в романі бездвижен: в ньому відбувається постійний кругообіг одних і тих же ситуацій. Сцена за сценою вічно повторюються. Це стан і є ознака загальної непорушність, незмінність, эастылости соціального середовища.

Онєгін спочатку пристосовується, щоб стати таким, як усі. Потім стихійно обурюється, відособлюється від світла, протиставляє себе всім. І, нарешті, виявляється зайвим, випадає з системи взаємовідносин у світському суспільстві.

Переходячи від ролі до ролі, він сам не замислюється над тим, що означає той самий процес – падіння особистості або її висхідний розвиток. Він лише смутно усвідомлює, що поступово виходить з-під влади світла, що йому в якійсь мірі стає вільнішими існувати, хоча і нудніше.

З самого початку роману стають очевидними неординарність натури Онєгіна, її природні обдарування і накопичений ним досвід спілкування у світі. Складається думка про те, що рух Онєгіна – не поступове оскудевание душі героя, не падіння особистості. Він відчуває почуття спустошеності, викликане світської безтурботним життям. Відштовхування від неї навряд чи слід оцінювати як регрес, як падіння. Навпаки, все це складне, суперечливе рух Онєгіна до свободи від влади світла повинно розглядатися не просто як ускладнення, але і як збагачення особистості, як вираження духовного зростання людини. Стаючи зайвою людиною, він піднімається над рівнем певної частини дворянського суспільства.

Звичайно, будь-які придбання даються ціною втрат. Можна придбати свободу, більше того таку обмежену, який домігся Онєгін, не розрахувавшись сповна за неї. Герою довелося багатьом пожертвувати: юнацькою щирістю, молодим запалом, колишньої енергією, повнотою сил, захопленістю, з якою він хапався за нові ролі. “Рано почуття в ньому охолонули”, – зазначив Пушкін.

Але ілюзорна свобода виявилася не єдиним придбанням героя. Онєгін став володіти зрілістю думки, проникливістю, тверезість в оцінці власної поведінки. Він навчився слідувати моральним велінням. Певною мірою Онєгін розкріпачив себе від гніту світських звичаїв і думок, обособился від лощеної і аморальною натовпу дворян. Він придбав впевненість у власній правоті, принаймні, щодо світла. З усього цього можна зробити висновок про те, що він піднявся над дворянським суспільством – як столичних, так і провінційним. І піднявся насамперед у духовному плані, адже він усвідомив ідейна, культурна і його моральне убозтво.

Таким чином, характер Онєгіна в романі постав у розвитку. І головним способом зображення цього процесу розвитку виявився не розповідь автора, а показ ролей, виконуваних Онєгіним.

Більшість з них – в минулому, в передісторії, до початку сюжетного дії. Але без такої передісторії навряд чи можна було показати найголовніше в розвитку характеру – його спрямованість. Коли ця спрямованість розвитку Онєгіна вже окреслилася, тоді герой роману отримав ту видиму незалежність від автора, яка дивувала Пушкіна. Онєгін так і не пішов до декабристів, а Тетяна взяла і вийшла заміж; більше того, вона стала принципово вірною дружиною в цьому невірному світлі і відмовила людині, якого любила і продовжує любити.

По Пушкіну, у героїв сучасних європейських романів про розчароване молодому людина – “аморальна душа”. До Онєгіну ж ця оцінка повністю не приложима. Про нього ніяк не можна повідомити, що він – людина з аморальною душею. В історії відносин Онєгіна і Тетяни Пушкін показав “душі пряме благородство” героя. Вбивство Онєгіним Ленського на дуелі також не можна беззастережно назвати аморальним, тому що за поняттями того часу дуель – узаконений у дворянському суспільстві спосіб захисту честі. Для нього прийняти дуель або відмовитися було не дрібницею, а головним питанням, адже мова йшла про те, чи залишиться він в дворянському суспільстві, чи буде він як і раніше “своїм” у цьому середовищі або піддасться відлучення. Про Онєгіні можна повідомити, що він – безнадійний егоїст. В глибині душі він не чужий доброзичливості і чуйності до людей.

Головний герой роману – особистість складна і дуже суперечлива. Це особливо відчутно, коли читач звертається до тих строфам, в яких розповідається про те, що Тетяна, намагаючись краще зрозуміти Онєгіна, вивчає його печаті на полях улюблених книг. Тетяна розмірковує, що ж із себе представляє Онєгін. Вона відчула його дивацтва, вловила складне переплетення в характері героя суперечливих властивостей (Онєгін – “створення пекла чи неба?”) Вона намагається вирішити, чого в ньому більше: доброго чи злого?

Онєгін, почав долати під впливом життєвого досвіду (дуель, подорож) свій егоїстичний підхід до людей, схвильований зустріччю з Тетяною. 8 своєму запізнілому почутті самотній і страждаючий герой сподівається на відродження до життя. Він реально змінюється.

Внутрішній світ Онєгіна характеризує його лист до Тетяни. Полюбити дівчину міг тільки змінився Онєгін, і його лист – найбільш яскраве свідоцтво які відбуваються в ньому змін.

Смерть Ленського зробила для нього болісною життя в селі:

. Ото все, що серцю мило,

Тоді я серце відірвав;

Чужий для всіх, нічим не зв’язаний,

Я думав: вільність і спокій

Заміна щастя. Боже мій!

Як я помилився, як покараний.

Байдужість до всього, життя тільки для себе, не дали йому задоволення. Своє щастя і спасіння Онєгін бачить у любові:

Ні, щохвилини бачити вас, Всюди слідувати за вами, Посмішку вуст, рух око Ловити закоханими очима, Слухати вам довгостроково, розуміти Душею все ваше досконалість, Перед вами в муках завмирати, Бліднути й гаснути. ось блаженство!

Онєгін-егоїст не був здатний на таку щирість, довірливість і задушевність тону. Засуджуючи себе, Онєгін не намагається виправдатися:

. Свою осоружну свободу

Я втратити не захотів.

Перед свідомістю зневіреного, але в той же час прозрілого Онєгіна вся його коротке життя проходить як ланцюг помилок.

Визнання Тетяни при останній зустрічі – “Я вас люблю (до чого лукавити?)” – вносить сум’яття в його душу. Онєгін залишений автором “в хвилину, злу для нього”. Така кінцівка роману не випадкова. У ній висловлюється впевненість автора в тому, що подальша еволюція Онегиных і характер цієї еволюції залежатиме від конкретних соціально-історичних умов.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам