Як відомо, з точки зору Гончарова, повноцінним об’єктом художнього зображення можуть бути тільки вже звичні явища життя, ясно помітні в житті типи, конфлікти і т. д. У Достоєвського, навпаки, все увага приділяється явищ нестійким, невиразним, важким для відтворення, тому що вони лише позначаються в самій дійсності. Сама російська життя представлялася йому не завжди ясно визначилася, поточної. У передмові до “Братів Карамазових” він писав про Альоші: “Це, мабуть, і діяч, але діяч невизначений. Втім, дивно було б вимагати у такий час, як наше, від людей ясності”.
Художній світ Достоєвського, не відрізняється епічним спокоєм, цілісністю, стійкістю, а хаотичної розірваністю, відсутністю твердих основ, міцних життєвих зв’язків. Звідси переважне увагу письменника до кризових моментів в житті суспільства, у долі людей? Його твори будуються на зображенні постійних конфліктів, боротьби, що відбуваються у світі, розколотому не тільки економічно, але й ідеологічно. Конфлікти, спори, полеміка відображаються і у внутрішньому світі героїв, які прагнуть усвідомити своє місце в житті, знайти свої відповіді на “вічні” запитання.
У попередній російській літературі, у Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Герцена вже були відображені різноманітні форми прояву особистісного начала. Однак у них особистістю себе усвідомлювали переважно представники панівного класу – Онєгін, Печорін. Бельтов, а Самсон Вырин (“Станційний доглядач”), Максим Максимич (“Герой нашого часу”), Башмачкіна (“Шинель”) або Круциферский (“Хто винен?”), хоча і відчували свою людську гідність і навіть намагалися захищати його, проте все ж свідомо не сприймали себе особистостями, які мають невід’ємне право па уважне, дбайливе ставлення до себе як суспільства в цілому, так і будь-якого іншого людини. У Достоєвського ж, починаючи з самих перших його творів (“Бідні люди”, “Двійник”), показано зародження самостійної думки у кожної людини, хоч би яким знедоленим і непомітним він ні здавався. Велике відкриття письменника, який розвивав традиції своїх геніальних попередників, полягало в доведенні, що навіть самий скромний, забитий, “занепалий” людина може (і в кінцевому рахунку повинен) бути такою ж значною і неповторною особистістю, наділеною багатством і складністю внутрішнього світу, як і найбільш відомі герої світової літератури.
Дійові особи романів Достоєвського, піднялися до усвідомлення своєї людської гідності, рішуче захищають його від будь-яких зазіхань, але нерідко зазнають поразки. І відбувається це з причин не тільки зовнішнім, але й внутрішнім. Людина з уже прокинувся почуттям особистісного самосвідомості в зображенні Достоєвського відчуває постійні уколи самолюбства, невпинне і їдка почуття особистого приниження. Герої письменника часто приходять від ненависті до гнобителів і суспільної несправедливості до ідей особистого бунту, до властолюбству “наполеонівського” або “ротшильдовского” плану. І тоді вчорашній “маленька людина” може перетворитися в тирана, деспота або навіть злочинця.
Всупереч просвітницькому раціоналізму, схематичним уявлень про людину Достоєвський висував думку про проти воречивости внутрішнього світу людини, про діалектичному поєднанні в ньому різних моральних почав. На зорі своєї літературної діяльності, в 1839 р. він писав братові: “Людина є таємниця. Я займаюся цією таємницею, бо хочу бути людиною”. Для письменника були характерні наполегливий інтерес до сфери підсвідомості, прагнення вивести цю сферу “назовні”, у світ реальної дії, розібратися в ній, яким би важким і складним не здавався такий аналіз внутрішнього світу героя, що ховає навіть від самого себе справжні думки, почуття, переживання. Ще Бєлінський відзначав незвичайну здатність Достоєвського “переселитися в шкіру іншого, зовсім чужого йому істоти”. Психологізм Достоєвського – видатне відкриття в процесі розвитку художньої свідомості людства.
Герої Достоєвського, наділені гострим особистісним самосвідомістю, охочі змінити, переробити світ, найчастіше є носіями певних ідеологічних принципів. Звідси напруженість ідейної полеміки в романах письменника. Діалог стає їх найважливішим структурним елементом. Навіть сповідь набуває своєрідну драматизовану форму. Сповідь як форма самозаглиблено аналізу завжди широко використовувалася в художній літературі. По суті своїй вона монологічна. У Достоєвського ж сповідь найчастіше перетворюється в суперечку героя з самим собою; він стверджує свою правоту, то сам собі суперечить. Виникають як би два рівноправних голоси у свідомості героя, і вони сперечаються один з одним. Так, наприклад, побудована сповідь Раскольникова перед Сонею Мармеладов ой.
Суть оповідної манери Достоєвського викликає жваву полеміку в російському літературознавстві. Відомий вчений М. М. Бахтін висунув концепцію полифонизма письменника: “Множинність самостійних і незливаних голосів і свідомостей,- стверджував дослідник,- справжня поліфонія повноцінних голосів дійсно є основною особливістю романів Достоєвського”. Ця самостійність голосів героїв існує рівноправно з голосом автора і навіть незалежно від його свідомості. Тому не можна зводити зміст романів Достоєвського до одного якого-небудь персонажу, нібито найбільш адекватно виражає авторську точку зору – будь то Макар Долгорукий “Підлітка” чи старець Зосима в “Братах Карамазових”. М. М. Бахтін абсолютно справедливо виділив важливий принцип письменника: це завжди суперечка голосів, зіткнення різних думок “про кардинальнейших проблеми буття, про бога і безбожництві, про добро і зло, про правду і брехню, про сенс життя. Але, як вважає ряд російських літературознавців,
Бахтін практично усуває з “полифонизма” самого письменника. Між тим чути голос автора в його романах – і не на правах лише одного з учасників “хору”; це голос автора-творця. Авторське свідомість є все ж вирішальним у “многоголосице” художнього тексту. – Крім того, принципове в поліфонічному романі явище багатоголосся по суті є універсальним для епічної літератури епохи реалізму, хоча ступінь самостійності голосів героїв у Достоєвського, дійсно, більша, ніж у інших письменників.
Достоєвський створив чудові твори, що відображали ідейні, моральні, естетичні питання, поставлені його епохою. Пошуки відповідей нерідко приводили його до помилок, помилкам. Але геніальність письменника полягала в тому, що проблеми, все життя хвилювали його, носили воістину глобальний, загальнолюдський характер. Він створив такі духовні цінності, які зберігають неминуще значення і для нас сьогодні. Мова йде не тільки про художній досконалості, про майстерність психологічного аналізу, а й про тих прогнозах і уроках, які містяться в його творах.