Композиція твору Л. Н. Толстого “Після балу” являє собою “розповідь у розповіді”. Оповідання починається словами Івана Васильовича, якого коротко представляє автор у вступі. Мова йде про моральні цінності людського життя, про те, “що для особистого вдосконалення необхідно передусім змінити умови, серед яких живуть люди”, “що добре, що погано”. Іван Васильович охарактеризований як “всіма шановний” людина, що розповідав він “дуже щиро і правдиво”. Після такого усталеного довіри до героя ми чуємо його історію про одного ранку, переменившем все життя. Подія відбувається в ту пору, коли оповідач був молодий, багатий, беззаботен, як і його друзі, з якими він навчався у провінційному університеті, розважався на балах, гулянках, катаннях з панянками і про серйозні питання житті не замислювався. На балу, який він описує, Іван Васильович був особливо щасливий: він закоханий у Вареньку, яка відповідає йому взаємністю, він щасливий і “обіймав у той час увесь світ своєю любов’ю”.
Здатність до таких почуттів свідчить про захопленої, щирою, широкої душі молодої людини. І ось вперше в житті цей палкий юнак стикається з іншим, страшним світом, про існування якого він і не підозрював. Побачена їм сцена жорстокого покарання побіжного солдата, який проводиться під наглядом батька Вареньки, наповнила душу Івана Васильовича неймовірним жахом, майже фізичної тугою, доходила до нудоти. Страшна сама по собі була і екзекуція, але вразило героя і те, що керував їй той же милий полковник “з своїм рум’яним обличчям і білими вусами й бакенбардами”, якого Іван Васильович тільки що бачив на балу. Оповідач, зустрівшись очима з Петром Владиславовичем, відчув сором і незручність, що перейшли потім в болісні роздуми про побачене: “очевидно, він (полковник) що? то знає, чого я не знаю… Якщо б я знав те, що він знає, я б розумів і те, що я бачив, і це не мучило б мене”. “Якщо це робилося з такою впевненістю і визнавалося всіма необхідним, то, стало бути, вони знали що? щось таке, чого я не знав”. Але зрозуміти необхідність знущання над людиною, приниження його гідності Іван Васильович не зміг. А тому “не міг вступити у військову службу, як хотів, і не тільки не служив у військовій, але ніде не служив і нікуди, як бачите, не годився”, – завершує свій герой оповідання. Совісність, почуття відповідальності за все, що відбувається в житті, не дозволили Івану Васильовичу стати “гвинтиком” у бездушній державній машині.