А. С. Пушкін, все життя ненавидів несправедливість, порожнечу і “дикість” дворянства, в романі “Дубровський” висунув на перший план одного з представників провінційного дворянства – честолюбного, благородного повстанця, постраждалого від свого ж стану, молодого Дубровского.
Самодурство і деспотизм знатного пана Троекурова призводить до того, що старий пан Андрій Гаврилович Дубровський вмирає. Його маєток незаконно присуджується Троекурову. З цього моменту розвивається конфлікт, в душах селян Дубровського назріває бунт.
Молодий Володимир Дубровський ідеалізовано Пушкіним. Таким він бачить героя-визволителя, борця за правду і справедливість. Молодий дворянин наділений рисами типового романтичного героя: розумний, освічений, шляхетний, хоробрий, добрий, ставний, гарний. Його відносини з селянами побудовані на відданості і довірі. Протест селян проти самодурства Троекурова знаходить відгук у серці Дубровського. Ними рухає почуття помсти за смерть Андрія Гавриловича Дубровского, їм ненависні державні чиновники, здатні працювати тільки на багатих, нечистих на руку місцевих “ідолів”.
Бунт у душі народу майже завжди “виливається в реальну боротьбу. Тому, за законами авантюрно-пригодницького жанру, народне повстання набуває підпільний характер, невідома банду благородних розбійників грабує й спалює поміщицькі садиби. Володимир Дубровський закоханий у дочку свого ворога, тому відмовляється від помсти Троекурову.
Пушкін посилює конфлікт весіллям Маші Троекуровой і літнього князя Верейського і підтримкою цього шлюбу батьком дівчини. Дубровський відчайдушно намагається відвоювати свою любов, але спізнюється. Маша повінчана, Дубровський поранений. Остання деталь служить сюжетним виправданням для того, щоб війна повстанців прийняла масовий характер.
А. С. Пушкін зобразив побут і вдачі провінційного дворянства з ідеалізованими моральними і етичними засадами старовинного дворянства. Він протиставив чесність – підлості, щедрість – жадібність, любов – ненависть, стриманість – разгулам.
У романі розкрита паразитична сутність чиновництва, його марність, боягузтво і збоченість. Добро і благородство, як у казках, має перемагати, тому Пушкін закінчує роман зникненням зграї розбійників, залишаючи шанс, що, коли прийде час, вона знову стане на захист пригноблених.