“Біла гвардія” Булгакова тема

Роман М. А. Булгакова “Біла гвардія” присвячений подіям Громадянської війни. “Великий був рік і страшний по Різдві Христовому 1918, від початку ж революції другий…” – так починається роман, в якому розповідається про долю родини Турбіних. Вони живуть у Києві, на Олексіївському узвозі. Молодь – Олексій, Олена і Миколка – залишилися без батьків. Але у них є Дім, який містить не просто речі – кахельна піч, годинник, грають гавот, ліжка з блискучими шишечками, лампа під абажуром, – а лад життя, традиції, включеність у загальнонаціональне буття.

Будинок Турбіних був зведений не на піску, а на “камені віри” в Росії, православ’я, царя, культуру. І ось Будинок і революція стали ворогами. Революція вступила в конфлікт зі старим Будинком, щоб залишити дітей без віри, без даху, без культури і знедолити. Як поведуть себе Турбіни, Мишлаєвський, Таль-берг, Шервінский, Ларіосик – всі, хто причетний до Будинку на Олексіївському узвозі? Над Містом нависла серйозна небезпека. (Булгаков не називає його Києвом, він – модель всієї країни і дзеркало розколу.) Десь далеко, за Дніпром, Москва, а в ній – більшовики. Україна оголосила незалежність, проголосивши гетьмана, в зв’язку з чим загострилися націоналістичні настрої, і пересічні українці відразу “розучилися говорити по-російськи, а гетьман заборонив формування добровільної армії з російських офіцерів”. Петлюра відіграв на мужицьких інстинктах власності і самостійність і пішов війною на Київ (стихія, що протистоїть культурі). Російське офіцерство виявилося вірним Головним командуванням Росії, присягавшим на вірність імператору. В Місто стікається різнорідна шушваль, убежавшая від більшовиків, і вносить в нього розпуста: відкрилися крамниці, паштетних, ресторани, нічні кубла. І в цьому крикливом, судомному світі розгортається драма.

Зав’язкою основного дії можна вважати два “явища” в будинку Турбіних: вночі прийшов замерзлий, напівмертвий, що кишить вошами Мышлаев-ський, який розповів про жахи окопного життя на підступах до Міста і зраду штабу. У ту ж ніч з’явився і чоловік Олени, Тальберг, щоб, переодягнувшись, боягузливо покинути дружину і Будинок, віддати честь російського офіцера і втекти в салон-вагоні на Дон через Румунію та Крим до Денікіну. Ключовою проблемою роману стане ставлення героїв до Росії. Булгаков виправдовує тих, хто був частиною єдиної нації і воював за ідеали офіцерської честі, виступав проти руйнування Вітчизни.

Він дає зрозуміти читачеві, що в братовбивчій війні немає правих і винуватих, всі несуть відповідальність за кров брата. Письменник об’єднав поняттям “біла гвардія” тих, хто захистив честь російського офіцера і людини, і змінив наші уявлення про тих, кого донедавна зло і зневажливо іменували “білогвардійцями”, “контрою”.

Булгаков написав не історичний роман, а соціально-психологічне полотно з виходом у філософську проблематику: що є Батьківщина, Бог, людина, життя, подвиг, добро, істина. За драматичною кульмінацією слід розвиток дії, дуже важливе для сюжету в цілому: оговтаються герої від потрясіння; збережеться Будинок на Олексіївському узвозі?

Олексій Турбін, тікав від петлюрівця, отримав поранення і, опинившись в рідному домі, довго перебував в прикордонному стані, в галюцинаціях або втрачаючи пам’ять. Але не фізична недуга “добивав” Олексія, а моральний: “Неприємно… ох, неприємно… даремно я застрелив його… Я, звичайно, беру провину на себе… я вбивця!” (згадаймо героїв Толстого, теж беруть провину на себе). Мучило й інше: “Був світ, і ось цей світ убитий*. Не про життя, залишився живий, а про світ думає Турбін, бо тур-бинская порода завжди несла в собі соборну свідомість. Що буде після кінця Петлюри? Прийдуть червоні… Думка залишається незавершеною.

Будинок Турбіних витримав випробування, послані революцією, і тому свідчення – непопранные ідеали Добра і Краси, Честі і Боргу в їх душах. Доля посилає їм Лариосика з Житомира, милого, доброго, незахищеного великого немовляти, і Будинок їх стає його Будинком. Прийме він те нове, що називалося бронепоїздом “Пролетар” з истомившимися від ратної праці часовими? Прийме, тому що вони теж брати, вони не винні. Червоний часовий теж бачив в напівдрімоті “незрозумілого вершника в кольчузі” – Жиліна зі сну Олексія, для нього, односельця з села Малі Чугуры, інтелігент Турбін в 1916-му перев’язував рану Жиліну як братові і через нього ж, на думку автора, вже “побратався” із годинним з червоного “Пролетаря”. Все – білі і червоні – брати, і в війні всі виявилися винні один перед одним. І блакитноокий бібліотекар Русаков (в кінці роману) як би від автора вимовляє слова тільки що прочитаного Євангелія: “…І побачив я нове небо і нову землю, перше бо небо та перша земля проминули…”; “Світ ставав в душі, і в світі він дійшов до слів: …сльозу з очей, і смерті не буде, ні плачу, ні крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося…”

Урочисті останні слова роману, який висловив нестерпну муку письменника – свідка революції і по-своєму “отпевшего” всіх – і білих, і червоних. “Остання ніч розцвіла. У другій половині її вся важка синява – завіса Бога, облекающий світ, покрилася зірками. Схоже було, що в незмірній висоті за цим синім пологом біля царських врат служили всеношну. Над Дніпром з грішній і закривавленою і сніжної землі піднімався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира”.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: