Автор і його герой в одному з творів Солженіцина

“Один день Івана Денисовича” – це твір прямого зіткнення. Бувають вибухи, їх називають спрямованими”, таким ось “спрямованим вибухом”, в сенсі виходу енергії, був цей розповідь, заряджений від російського життя, ніби від гігантської живої турбіни, яку приводили в обертання і річки, і вітру, і вся людська, меренная на кінську, сила. Цією машиною, махиною, молохом був уподібнений світу табірний барак.
Розпад світу – це ще не розпад людини, людської особистості, але якщо світ розпадається, то він розпадається на атоми і ці атоми – люди. Або ці атоми все руйнують, життя позбавляється сенсу – і “все завалилося в купу безглуздого сміття”, коли “ніби раптом выдернута була та пружина, на якій усе трималося і уявлялося живим” (Л. Толстой), або ж все-таки щось дає сенс життя, ту саму пружину. Письменник, як провідник, втілюється в одному з атомів людського речовини – в тому, де він відчуває, що енергія розпаду втілюється цим атомом, цією людською особистістю в енергію життя. Тому для російської літератури є неминучий герой.
Цей герой був неминучим для Солженіцина в тому сенсі, як неминуче російський письменник стає провідником національної метафізичної енергії катастрофи розпаду, опираючись якої духовно він неминуче отримає цей атом відновлення миру. Образ Івана Денисовича склався з вигляду і звичок солдата Шухова, що воював разом з Солженіциним в радянсько-німецьку війну (але ніколи не сидів), загального досвіду післявоєнного потоку “бранців” та особистого досвіду автора в Особливому таборі каменярем Інші герої оповідання – всі взяті з таборового життя, з їх справжніми біографіями.
Осіб. Цим питанням задається читач, відкриває перші сторінки розповіді і ніби окунающийся в кошмарний, безпросвітний і нескінченний сон. Всі інтереси укладеного Щ-854, здається, обертаються навколо найпростіших тваринних потреб організму: як “закосити” зайву порцію баланди, як при мінус двадцяти семи градусах не запустити під сорочку холоднечу на етапному шмона, як зберегти останні крихти енергії в ослабленому хронічним голодом і виснажливою роботою теле – словом, як вижити в табірному пеклі
І це непогано вдається сноровистому і смекалистому російському селянинові Івану Денисовичу Шухова. Підводячи підсумок пережитого дня, головний герой радіє досягнутих успіхів: за зайві секунди ранкової дрімоти його не посадили в карцер, бригадир добре закрив процентовку – бригада отримає зайві грами пайка, сам Шухов купив табачку на два прихованих рубля, та й почалася було вранці хворобу вдалося перемочь на кладці стіни ТЕЦ.
Всі події оповідання ніби переконують читача, що все людське залишилося за колючим дротом. Етап, який відправляється на роботу, являє собою суцільну масу сірих тілогрійок. Імена загублені. Єдине, що підтверджує індивідуальність, – табірний номер. Людське життя знецінена. Пересічний в’язень підпорядкований всім – від які перебувають на службі наглядача і конвоїра до кухаря і старшини барака, таких в’язнів, як і він. Його можуть позбавити обіду, посадити в карцер, забезпечивши на все життя туберкульозом, а то й розстріляти. І проте ж за всіма нелюдськими реаліями табірного побуту виступають людські риси. Вони проявляються в характері Івана Денисовича, монументальної постаті бригадира Андрія Прокоповича, у відчайдушній непокори кавторанга Буйновського, нерозлучності “братів”-естонців, в епізодичному образі старого інтелігента, який відбуває третій термін і тим не менш не бажає відмовлятися від пристойних людських манер.
Що дивно, барством не віє від конвою, від начальства, але шибає від Цезаря, хоч він в бараці така ж арештант, як і Іван Денисович. Шухов ж притягається саме до Цезарю як магнітом; як магнітом притягує в пітьмі кромішній барака мужика до панові. Між двома цими людьми, цими атомами є ось така притягальна сила навіть у таборі, тому що Цезарю “дозволили” носити чисту міську шапку, і пан дуже важливий стає мужику, адже тільки через нього може прокидатися і йому крихта табачку: манить заборонене, манить та дійсна явна свобода, воля, яка насправді є лише таємне дію. Цезар робить те, на що Іван Денисович, роботяга, не здатний вже морально: Цезар влаштував собі і в бараці полубарскую життя тим, що “зміг підмазати начальству”, а ще тому, що зовсім не посоромився взяти в служіння собі подібних, поставити себе у всіх сенсах вище. таких же, як він сам, собригадников – вище шуховых. А на якій підставі? А на тому, навіть зовнішньому, що йому “не було про що з ними говорити”, що він з ними не мав загальних думок, скажімо, про мистецтво, та інше. З усіх Цезар близький лише з кавторангом, решта – не рівня, і якщо він дасть Івану Денисовичу окурочек, то за службу, а не по душі.
Де знаходить заспокоєння, згода духовне зі світом російська людина, де ж його головний “щасливий день”? А що, якщо в інший раз не обдурить Іван Денисович вертухая, проносячи щось заборонене на зону? Круги розходяться і розходяться – недарма замысливал Достоєвський “Житіє великого грішника”, тому що ніколи в долі російської людини першим колом нічого не закінчувалось, а швидше навіть навпаки – перший круг тільки давав розгону фатального долю. “Червоне колесо” повинно було провести нас всіма цими колами, але кола розпливлися далі і далі, варто було здолати один коло історії, як тріщали вузли і виникав на горизонті той, що й не передбачався – колесо не йшла, а охоплювало обручем свого фатального нескінченного кільця.
Солженіцин в “Одному дні Івана Денисовича” показав те, що криється всередині цих кіл. Він наважився показати всю неспроможність влади духовної, лукавість интеллигентства, що накладає моральні заборони на єство, щоб себе ж в моральному та соціальному становищі підняти над єство простолюду. Солженіцин не створив духовного вчення, тому що його енергія опору і його самотність людини непримирившегося ніяк не могли обрости натовпом ревнителів і сподвижників. Література – це головна справа його життя, сфера його обов’язку і відповідальності як художника, але не вершина для впливу. Людина віруюча, обретший віру, він не проповідував духовну владу Церкви. Не переломилася в особистості його та сама Влада. Він залишився від неї на віддалі, не зближуючись з нею навіть для боротьби. “Лист вождям”, “Як нам облаштувати Росію”, його політична проза – це не заявка на Владу, а громадянське до неї послання людини, далекої у силу своєї любові до Росії від усякої політики.
Солженіцин і є російська людина в XX столітті, і не один він був такий; той російська людина, що відшукав у тому столітті і правду, і свободу, і віру. Відшукав, ніби промінь світла, свій ясний та прямий шлях.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: