Засуджені ім’ям радянського народу

Колишній секретар підпільного Погарського райкому партії і комісар партизанської бригади імені Чапаєва Георгій Семенович Купрін про появу Сельгикова згадує так: «В партизанський загін Михайло Сельгиков потрапив в грудні 1941 року. Прийшов не з порожніми руками, а з кулеметом, відбитим у німців».

Вночі по дорозі в партизанський загін Сельгиков стягнув з фашистського вантажівки кулемет та патронів кілька коробок. А коли німці почули, що біля машини хтось господарює, і хотіли було перевірити, полоснув з кулемета. В темряві фашисти переслідувати не зважилися.

Спочатку Михайло познайомився з невеликою групою людей — чоловік десять. Крім Гирліна в неї входили Ісай Прокопенко, Георгій Михальченко. Потім представили Сельгикова «самому» Георгію Семеновичу. Купрін, погладжуючи густу бороду, посадив Сельгикова на лавку проти себе і довго розпитував: як потрапив сюди, яке було завдання? Видно було, що Купрін вже знає про Михайла достатньо і з Гирлиным розмову про нього вже мав.

— Ну гаразд, — сказав Купрін. — Був ти, кажеш, лейтенантом? Тепер побудеш рядовим. А там подивимося.

Мало їх було спочатку, і Купрін вичікував, вів розвідку. Ходили до села тільки ночами, вірним людям. Дізнавалися, як поводяться німці, хто з ними заграє з місцевих, а хто і прямо служить ворогові. Найбільше відомостей давав Агафон Степаниденко, якого гітлерівці призначили старостою. Партизанам це було на руку, але сам Агафон маявся страшно під гнітом своєї ролі, просився в ліс, в загін. Купрін заспокоював Степаниденко, знаходив для нього співчутливі слова, але з села йти поки не дозволяв.

У селах ночами передавали партизанам продукти, а іноді приводили поповнення: через Погарський район все ще йшли до своїх, на схід, що потрапили в оточення червоноармійці. Ріс загін за рахунок місцевих жителів.

В ту пору з’явилися комендатури гестапо, почалася вербування поліцаїв. Німці намагалися виявити комуністів, комсомольців. Тоді партизанам і стало відомо, що з ними завів дружбу якийсь Бєліков, до війни працював бухгалтером Ромасухинского лісництва. Призначили його фашисти старшим лісничим. Разом з начальником поліції зрадником Батьківщини Поздняковим він почав видавати активістів, комуністів, комсомольців, мародерствовал, пиячив з німцями.

— З них і почнемо, — сказав в грудні 1941 року Купрін, зібравши загін. — Партизанська установка одна: зрадникам смерть. Підуть шість осіб. — Він назвав п’ятьох, в тому числі і Сельгикова, і оголосив, що очолить групу сам.

Коли план був обговорений, Купрін розпустив загін, а Сельгикова попросив залишитися.

— В Березівках живе учитель Григорій Іполітович Зубів. Треба сьогодні ж вночі вивезти його і родину з села до нас. Зубів був залишений райкомом, справу свою зробив. Довше йому перебувати там не можна. Коли німці дізнаються, що з їх ставлениками покінчено, почнуть звірствувати і напевно перш за все згадають Зубова. Йому Поздняков вже погрожував. Справа це, Михайло, доручаю тобі. З тобою піде хлопчина з Березівки.

Опівночі з лісової бази виїхало шестеро вершників. Минули ділянку поля. Вдалині на засніженій землі можна було розрізнити обривистий берег річки Судость. Там, за нею, в Юдино, німецький гарнізон. В околиці Березівки спішилися: один лишився з кіньми, інші увійшли в село.

Вирішено було почати з Позднякова. Тихо підібралися до його будинку. Пішов сніг, і стало зовсім темно. Постукали в двері. Відчинив сам господар.

— Кого тут чорт несе?

Побачив дула автоматів, згорбився, здійняв руки:

— Поведеш до Бєлікову! — наказав Купрін. — Дивись, тільки не шуміти.

— Та ні, я тихо… Я тихенько, — вібруючим хрипким голосом промовляв Поздняков. — Я як ви накажете.

Він дріботів перед Купріним до околиці села, до великого, як фортеця, будинку лісничого на спуску до річки.

— Зараз викличеш! — сказав Купрін.

Поздняков постукав.

— Хто там? — сонним голосом запитав Бєліков.

Сельгиков автоматом підштовхнув поліцая до дверей.

— Отопри, не впізнаєш, чи що? — видавив Поздняков.

Заскрипів засув. В одну мить Бєлікову були скручені назад руки, рот вставити кляп. Партизани увійшли в будинок, обшукали, виявили заряджений автомат. Михайло спустився в льох.

— Та тут цілий склад! — крикнув він знизу і став подавати товаришам ящики з консервами, салом, мішки з крупою і борошном. А слідом полетіли чоботи, командирські гімнастерки, білизна. Було видно, що вони зняті з радянських офіцерів: на деяких речах залишилися сліди крові.

З дому вийшли мовчки. За околицею села Купрін оголосив вирок: «Іменем радянського народу…»

Бахнули постріли.

— Тепер дій, — сказав Сельгикову Купрін, сідаючи на коня. — Зубових вивезти негайно.

— А якщо на санях? — запитав Михайло. — Такі добрі сани завів собі Бєліков!

— Бери сани. Он і заметіль піднімається, до ранку й сліду не знайдеш.

Через півгодини у будинку сільського вчителя зупинились сани, запряжені гарячої, нервово переступає копитами коня.Зубів відразу відгукнувся на стук. Впізнав голос супроводжував Сельгикова колгоспника, відімкнув двері.

— Григорій Іполитович, збирайся, — сказав Сельгиков. Залишатися не можна ні години. Купрін наказав.

Не вступаючи в розпитування, учитель зник у хаті. Скоро звідти вийшли жінка і троє хлопчиків з невеликими вузликами.

При виїзді з села попереду шарахнули вбік дві фігури. Слідом партизанам пролунала автоматна черга. Михайло притримав свого коня і полоснув у відповідь, навмання.

— Їдьте, я дожену.

Зубів бачив, як Сельгиков повернув назад до села. Потім все сховалося за пеленою розгулялася хуртовини. Ззаду чулася стрілянина.

Засуджені імям радянського народу

Михайло повернувся на лісову партизанську базу години через три після того, як туди прибули Зубовы. Спустився в землянку Купріна.

Хутряна шубейка на ньому була в декількох місцях прорвано. Доповів:

— Повоював, об’їхав Березівку стороною і сюди. Машина там з німецькими солдатами прийшла. — Михайло побачив у кутку притихшего Зубова: — А ваш дім, Григорій Іполитович, вони підпалили.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: