Наступ на Салдус і Скрунду розгорнулося вранці 21 грудня. Від КП командарма до НП командира однієї з дивізій мені належало подолати близько півкілометра і особисто спостерігати артпідготовку, потім перехід в атаку піхотних частин і підрозділів.
Половину шляху я проповз «по-пластунськи» по пухкому покрову. До землянки командира дивізії залишалося близько ста метрів, коли заговорили наші гвардійські міномети. Сотні снарядів з шаленим вереском проносилися поруч і розривалися на увазі.
У бліндажі в п’ять накатів знаходилися командир дивізії, його ад’ютант і офіцер зв’язку. Артпідготовка тривала; біля самої землянки розірвався снаряд.
На щастя, вибухова хвиля особливої шкоди не заподіяла, на нас лише прокидалося трохи землі так заклинило вхідні двері, нашвидку збиту з обтесаних стовбурів молодого осичняків.
Незабаром почалася атака. Близько роти німецьких солдатів, мечась з боку в бік, розсіялися по полю. Наші підрозділи, не звертаючи уваги, стрімко втягувалися в глибину їхньої оборони і ховалися в дрібних заростях.
Вогонь артилерії, немов готуючи дорогу, рухався вглиб, вражаючи вогневі точки та живу силу ворога. Але тут від щільного вогню ворожої артилерії наші частини зупинилися. Німці пішли в контратаку.
Дув вогкий холодний вітер. На командному пункті залишалося два офіцера. Один з них сидів за польовим телефоном, брав інформацію і відповідав на дзвінки». Я спостерігав за боєм.
Повернення на армійський командний пункт було важким: супротивник безперервно вів артилерійсько-мінометний обстріл місцевості, припускаючи, що на узліссі скупчуються наші частини і ведеться переміщення артилерійських позицій. Тільки ввечері я повернувся в оперативний відділ.
Мокрий одяг і пронизливий крижаний вітер зробили свою справу — викликали гостру застуду. Оніміла права нога, мучив біль у попереку, піднялася температура. Через три дні мене відправили в армійський госпіталь— містечко Папиле, на кордоні Литви і Латвії.
В просторому будинку, де приймали хворих, стояв їдкий запах ліків. Це знімало нервове напруження, заспокоювало. Настали дні короткочасного відпочинку і лікування. У мене виявився травматичний радикуліт, пов’язаний, як визначив лікар, з пораненням і контузією в липні 1941 року.
Лікували гарячим парафіном, давали різні порошки й таблетки. Так що і Новий рік, і в перші дні січня з будинку-палати не виходив, задовольнявся випадковими, короткими новинами.
Зберігся чернетка записи за 6 січня 1945 року: «Минулої ночі дивилися американський фільм «Пісня про Росії», який доставив задоволення і справив сильне враження на розум і почуття».
Далі слідував критичний розбір кінокартини на п’яти сторінках. На закінчення говорилося, що фільм «…допоможе американцям зрозуміти, чому наш народ — герой, герой-переможець». Ставлення до цього фільму було далеко не однозначним. Деякі офіцери вважали його занадто романтичним, надуманим і. т. д.